Війна змінює людину зсередини. Ці зміни не завжди помітні зовні, але вони глибокі. Вони про дорослість, про відповідальність, про межі, які довелося переступити.
Про це розповідає 5 Слобожанська бригада «Скіф» НГУ.
Старший солдат Михайло Пащенко проходить службу в роті охорони та забезпечення пунктів управління 5 Слобожанської бригади «Скіф». До війська він прийшов у 2020 році – без гучних заяв і амбіцій.
«Я прийшов служити, бо вважав це правильним. Хотів бути корисним. Не думав, що доведеться пройти через таке. Але розумів: армія – це відповідальність», – говорить Михайло.
Починав служити у 3 бригаді оперативного призначення, у комендантському взводі. Був водієм КрАЗа. Здавалося б, звичайна логістична робота: перевезення, забезпечення, організація служби.
«Комендантський взвод – це постійний рух. Сьогодні ти перевозиш особовий склад, завтра – забезпечення, післязавтра – техніку. Ти відповідаєш не просто за кермо – ти відповідаєш за життя людей і за результат», – каже він.
Згодом його почали залучати до виконання завдань на Донецькому напрямку. Це був перший досвід роботи в умовах підвищеної небезпеки, але справжні випробування чекали попереду.
«Тоді у мене ще не було відчуття повномасштабної війни. Але вже було розуміння, що все може загостритись будь-якої миті», – додає Михайло.
24 лютого. Точка неповернення
«Я прокинувся о четвертій ранку від вибухів. Далі вже було не до емоцій. Атмосфера була хаотична. Усі розуміли, що почалася війна. Але паніки не було – кожен робив свою справу», – згадує Михайло.
Того ранку не було часу на страх чи розгубленість. Телефони розривалися від дзвінків, техніка заводилася одна за одною, зброя перевірялася мовчки й зосереджено. Кожен уже інтуїтивно знав своє місце. Хтось отримував боєприпаси, хтось вантажив спорядження, хтось формував колони на виїзд.
«У голові була лише одна думка – встигнути. Встигнути зібратися, встигнути виїхати, встигнути допомогти», – каже він.
Михайло долучився до евакуації особового складу та забезпечення підрозділів. Згодом його перевели до медичного пункту – водієм «швидкої допомоги».
Коли вперше сів за кермо «швидкої» в бойових умовах, зрозумів: тепер на мені – життя людей. Тут немає права на помилку», – розповідає Михайло.
Харківщина. Перший справжній рубіж
Козача Лопань на Харківщині стала для нього першим справжнім випробуванням.
«Мінометні обстріли, КАБи, постійна напруга. Ти виїжджаєш – і не знаєш, чи повернешся», – говорить Михайло.
Сіре небо, розбиті дороги, понівечені будинки й звук, до якого неможливо звикнути – свист перед прильотом. Там не було «тихих» днів. Була лише пауза між обстрілами.
Його завданням було збирати поранених та евакуювати до стабілізаційних пунктів. Кожен виїзд – це ризик. Кожен маршрут – невідомість.
«Я збирав поранених під обстрілами, вантажив у машину й віз. Якщо почнеш думати про страх – втратиш секунди. А секунди – це життя», – згадує Михайло.
Півтора місяця без повноцінного сну, без звичних умов, без права на виснаження. Лише маршрут: позиція – точка збору – стабпункт – і знову назад.
Саме тоді, на Харківщині, Михайло остаточно усвідомив: його робота – це не просто кермування. Це боротьба за кожне життя. Це холодна зосередженість під обстрілами. Це здатність їхати вперед, навіть коли навколо вибухає земля.
І щоразу, заводячи двигун, він знав: хтось зараз чекає саме на нього.
Донбас. Часів Яр і Бахмут – випробування витривалості
У грудні 2022 року надійшов наказ висуватися на Донеччину.
«27 грудня ми заїхали в Часів Яр. І доби не пройшло, як нас обстріляли. Тоді я був водієм реанімобіля. Зрозумів, що легше не буде», – розповідає Михайло.
Перші ж дні показали – це інший рівень інтенсивності. Постійна канонада, зруйновані квартали, дороги, які прострілюються. Виїзд – це завжди ризик. Повернення – удача. Згодом підрозділ передислокували до Бахмута. Стабілізаційний пункт розгорнули в будівлі дитячої поліклініки на околиці міста.
«Такої кількості поранених я не бачив ніколи. Кульові, осколкові поранення, ампутації. Ми працювали практично без зупинки. Тиждень майже не спали. У приміщенні було близько +5°C. Руки мерзли, але ти все одно тримаєш ноші», – згадує гвардієць
Черга машин не зникала. Броньований транспорт підвозив поранених із позицій. Медики стабілізували, а далі – знову дорога.
«У машині завжди тиша. Чуєш тільки сирену й дихання пораненого. І думаєш: тільки б довезти», – додає Михайло.
Одного разу серед евакуйованих був його колишній командир.
«Коли бачиш знайоме обличчя на ношах – щось стискається всередині. Але ти не маєш права розгубитися», – розповідає Михайло.
Навіть пораненого російського військового довелося евакуювати.
«Ми його забрали, довезли. Без зайвих слів. Бо медицина – поза політикою. Якщо ти вже взявся рятувати – рятуй», – говорить Михайло.
Він каже, що саме Донбас навчив його остаточно: витривалість – це здатність залишатися людиною серед руїн. Це сила тримати кермо рівно, коли всередині все стискається від побаченого. Це готовність їхати знову й знову, навіть коли здається, що сил більше немає. І попри втому, холод і безсонні ночі, він щоразу заводив двигун. Бо знав: поки машина рухається – є шанс.
Коли смерть поруч
Один із найкритичніших моментів стався під час мінометного обстрілу.
«Я говорив із дружиною. Зв’язок ловив лише в одному місці. Почув свист міни. Перше влучання – метрів за 150. Друге – вже в дах будівлі. Я за 40 секунд добіг до підвалу. Почалася термінова евакуація. Поранених спускали вниз, вантажили в машини. Коли отримали наказ на повну евакуацію, працювали максимально швидко, але без паніки», – говорить Михайло.
Ті секунди розтягнулися у вічність. Пил, уламки, глухий звук вибухів – і чітке усвідомлення: часу майже немає. Лише короткі команди й злагоджені дії. Навіть після зміни локації обстріли тривали.
«Противник працював циклічно. Ти слухаєш не тільки вибухи – ти слухаєш паузи між ними. Вчишся відчувати ритм обстрілу. І коли настає коротка тиша – це твій шанс», – розповідає військовий.
«Орлан» і рішення за секунди
На крайній точці перед Бахмутом групу виявив ворожий дрон «Орлан».
«Ми чекали пораненого. Потім зрозуміли – нас засікли. І майже одразу почався обстріл», – говорить Михайло.
Бетонні блоки стали єдиним укриттям для його підрозділу.
«Зв’язку фактично не було. Я зрозумів: якщо залишимося – накриє. Сказав хлопцям: чекаємо проміжок між прильотами – і біжимо. У такі моменти немає довгих нарад. Є інтуїція, досвід і відповідальність. Ти береш рішення на себе – і дієш. Машина стояла за 150 метрів. Було темно. Я так швидко ще ніколи не бігав. Коли добіг до машини, навіть не пам’ятаю, як повернув ключ. Руки самі все робили. Головне, щоб завелася. Кілька секунд і машина вже виривалася з-під обстрілу. Вся група виїхала без втрат. Я тоді встиг попрощатися з дружиною. Через п’ять хвилин туди прилетіла міна. Такі моменти змушують переосмислювати все», – пригадує Михайло.
Втрати, які залишаються назавжди
Один раз я не зміг довезти пораненого. Ми мчали максимально швидко, але на пів дороги він помер від втрати крові. Це болить. Ти прокручуєш у голові: “А раптом можна було швидше?” Але інколи травми несумісні з життям», – говорить Михайло.
Він вивозив і загиблих. На Запорізькому напрямку допомагав ідентифікувати полеглих за жетонами.
«Перевіряєш жетон і думаєш: наш чи ні… Це важко. Але хтось має це робити», – додає він.
Тиша в таких моментах інша. Вона важка, густа. Ти працюєш мовчки, зосереджено, з повагою. Бо за кожним жетоном – чиєсь життя, родина, історія.
300 врятованих життів
За час служби Михайло допоміг врятувати щонайменше 300 людей – військових і цивільних. Триста історій. Триста шансів. Особливо запам’ятався випадок у Часовому Яру.
«У будинок прилетіла міна. Чоловік стікав кров’ю – пошкоджена артерія. Ми наклали турнікет, зупинили кровотечу, евакуювали. Потім він дуже дякував, що залишився з ногами. Ось заради таких моментів і працюєш», – додає він.
Сьогодні Михайло служить у 5 Слобожанській бригаді «Скіф».
Страх є завжди. Але ти звикаєш його контролювати. Якщо не ти, то хто? Ти заводиш двигун і їдеш туди, звідки інші намагаються виїхати. Бо там тебе чекають».
Його історія – це історія про відповідальність і витримку. Про холодні підвали Бахмута, розбиті війною дороги Харківщини, про секунди, які вирішують долю людини. Про водія, який щоразу заводить двигун і їде туди, звідки інші намагаються виїхати.
«Я просто робив свою роботу», – повторює він.
Але за цими словами – дорослішання, сила й внутрішня трансформація. Ми лишаємося собою. Але ми уже інші.
