«Я заводив двигун і їхав туди, звідки інші намагалися виїхати»: історія водія НГУ, який допоміг врятувати понад 300 життів

Війна змінює людину зсередини. Ці зміни не завжди помітні зовні, але вони глибокі. Вони про дорослість, про відповідальність, про межі, які довелося переступити.

Про це розповідає 5 Слобожанська бригада «Скіф» НГУ.

Старший солдат Михайло Пащенко проходить службу в роті охорони та забезпечення пунктів управління 5 Слобожанської бригади «Скіф». До війська він прийшов у 2020 році – без гучних заяв і амбіцій.

«Я прийшов служити, бо вважав це правильним. Хотів бути корисним. Не думав, що доведеться пройти через таке. Але розумів: армія – це відповідальність», – говорить Михайло.

Починав служити у 3 бригаді оперативного призначення, у комендантському взводі. Був водієм КрАЗа. Здавалося б, звичайна логістична робота: перевезення, забезпечення, організація служби.

«Комендантський взвод – це постійний рух. Сьогодні ти перевозиш особовий склад, завтра – забезпечення, післязавтра – техніку. Ти відповідаєш не просто за кермо – ти відповідаєш за життя людей і за результат», – каже він.

Згодом його почали залучати до виконання завдань на Донецькому напрямку. Це був перший досвід роботи в умовах підвищеної небезпеки, але справжні випробування чекали попереду.

«Тоді у мене ще не було відчуття повномасштабної війни. Але вже було розуміння, що все може загостритись будь-якої миті», – додає Михайло.

24 лютого. Точка неповернення

«Я прокинувся о четвертій ранку від вибухів. Далі вже було не до емоцій. Атмосфера була хаотична. Усі розуміли, що почалася війна. Але паніки не було – кожен робив свою справу», – згадує Михайло.

Того ранку не було часу на страх чи розгубленість. Телефони розривалися від дзвінків, техніка заводилася одна за одною, зброя перевірялася мовчки й зосереджено. Кожен уже інтуїтивно знав своє місце. Хтось отримував боєприпаси, хтось вантажив спорядження, хтось формував колони на виїзд.

«У голові була лише одна думка – встигнути. Встигнути зібратися, встигнути виїхати, встигнути допомогти», – каже він.

Михайло долучився до евакуації особового складу та забезпечення підрозділів. Згодом його перевели до медичного пункту – водієм «швидкої допомоги».

Коли вперше сів за кермо «швидкої» в бойових умовах, зрозумів: тепер на мені – життя людей. Тут немає права на помилку», – розповідає Михайло.

Харківщина. Перший справжній рубіж

Козача Лопань на Харківщині стала для нього першим справжнім випробуванням.

«Мінометні обстріли, КАБи, постійна напруга. Ти виїжджаєш – і не знаєш, чи повернешся», – говорить Михайло.

Сіре небо, розбиті дороги, понівечені будинки й звук, до якого неможливо звикнути – свист перед прильотом. Там не було «тихих» днів. Була лише пауза між обстрілами.

Його завданням було збирати поранених та евакуювати до стабілізаційних пунктів. Кожен виїзд – це ризик. Кожен маршрут – невідомість.

«Я збирав поранених під обстрілами, вантажив у машину й віз. Якщо почнеш думати про страх – втратиш секунди. А секунди – це життя», – згадує Михайло.

Півтора місяця без повноцінного сну, без звичних умов, без права на виснаження. Лише маршрут: позиція – точка збору – стабпункт – і знову назад.

Саме тоді, на Харківщині, Михайло остаточно усвідомив: його робота – це не просто кермування. Це боротьба за кожне життя. Це холодна зосередженість під обстрілами. Це здатність їхати вперед, навіть коли навколо вибухає земля.

І щоразу, заводячи двигун, він знав: хтось зараз чекає саме на нього.

Донбас. Часів Яр і Бахмут – випробування витривалості

У грудні 2022 року надійшов наказ висуватися на Донеччину.

«27 грудня ми заїхали в Часів Яр. І доби не пройшло, як нас обстріляли. Тоді я був водієм реанімобіля. Зрозумів, що легше не буде», – розповідає Михайло.

Перші ж дні показали – це інший рівень інтенсивності. Постійна канонада, зруйновані квартали, дороги, які прострілюються. Виїзд – це завжди ризик. Повернення – удача. Згодом підрозділ передислокували до Бахмута. Стабілізаційний пункт розгорнули в будівлі дитячої поліклініки на околиці міста.

«Такої кількості поранених я не бачив ніколи. Кульові, осколкові поранення, ампутації. Ми працювали практично без зупинки. Тиждень майже не спали. У приміщенні було близько +5°C. Руки мерзли, але ти все одно тримаєш ноші», – згадує гвардієць

Черга машин не зникала. Броньований транспорт підвозив поранених із позицій. Медики стабілізували, а далі – знову дорога.

«У машині завжди тиша. Чуєш тільки сирену й дихання пораненого. І думаєш: тільки б довезти», – додає Михайло.

Одного разу серед евакуйованих був його колишній командир.

«Коли бачиш знайоме обличчя на ношах – щось стискається всередині. Але ти не маєш права розгубитися», – розповідає Михайло.

Навіть пораненого російського військового довелося евакуювати.

«Ми його забрали, довезли. Без зайвих слів. Бо медицина – поза політикою. Якщо ти вже взявся рятувати – рятуй», – говорить Михайло.

Він каже, що саме Донбас навчив його остаточно: витривалість – це здатність залишатися людиною серед руїн. Це сила тримати кермо рівно, коли всередині все стискається від побаченого. Це готовність їхати знову й знову, навіть коли здається, що сил більше немає. І попри втому, холод і безсонні ночі, він щоразу заводив двигун. Бо знав: поки машина рухається – є шанс.

Коли смерть поруч

Один із найкритичніших моментів стався під час мінометного обстрілу.

«Я говорив із дружиною. Зв’язок ловив лише в одному місці. Почув свист міни. Перше влучання – метрів за 150. Друге – вже в дах будівлі. Я за 40 секунд добіг до підвалу. Почалася термінова евакуація. Поранених спускали вниз, вантажили в машини. Коли отримали наказ на повну евакуацію, працювали максимально швидко, але без паніки», – говорить Михайло.

Ті секунди розтягнулися у вічність. Пил, уламки, глухий звук вибухів – і чітке усвідомлення: часу майже немає. Лише короткі команди й злагоджені дії. Навіть після зміни локації обстріли тривали.

«Противник працював циклічно. Ти слухаєш не тільки вибухи – ти слухаєш паузи між ними. Вчишся відчувати ритм обстрілу. І коли настає коротка тиша – це твій шанс», – розповідає військовий.

«Орлан» і рішення за секунди

На крайній точці перед Бахмутом групу виявив ворожий дрон «Орлан».

«Ми чекали пораненого. Потім зрозуміли – нас засікли. І майже одразу почався обстріл», – говорить Михайло.

Бетонні блоки стали єдиним укриттям для його підрозділу.

«Зв’язку фактично не було. Я зрозумів: якщо залишимося – накриє. Сказав хлопцям: чекаємо проміжок між прильотами – і біжимо. У такі моменти немає довгих нарад. Є інтуїція, досвід і відповідальність. Ти береш рішення на себе – і дієш. Машина стояла за 150 метрів. Було темно. Я так швидко ще ніколи не бігав. Коли добіг до машини, навіть не пам’ятаю, як повернув ключ. Руки самі все робили. Головне, щоб завелася. Кілька секунд і машина вже виривалася з-під обстрілу. Вся група виїхала без втрат. Я тоді встиг попрощатися з дружиною. Через п’ять хвилин туди прилетіла міна. Такі моменти змушують переосмислювати все», – пригадує Михайло.

Втрати, які залишаються назавжди

Один раз я не зміг довезти пораненого. Ми мчали максимально швидко, але на пів дороги він помер від втрати крові. Це болить. Ти прокручуєш у голові: “А раптом можна було швидше?” Але інколи травми несумісні з життям», – говорить Михайло.

Він вивозив і загиблих. На Запорізькому напрямку допомагав ідентифікувати полеглих за жетонами.

«Перевіряєш жетон і думаєш: наш чи ні… Це важко. Але хтось має це робити», – додає він.

Тиша в таких моментах інша. Вона важка, густа. Ти працюєш мовчки, зосереджено, з повагою. Бо за кожним жетоном – чиєсь життя, родина, історія.

300 врятованих життів

За час служби Михайло допоміг врятувати щонайменше 300 людей – військових і цивільних. Триста історій. Триста шансів. Особливо запам’ятався випадок у Часовому Яру.

«У будинок прилетіла міна. Чоловік стікав кров’ю – пошкоджена артерія. Ми наклали турнікет, зупинили кровотечу, евакуювали. Потім він дуже дякував, що залишився з ногами. Ось заради таких моментів і працюєш», – додає він.

Сьогодні Михайло служить у 5 Слобожанській бригаді «Скіф».

Страх є завжди. Але ти звикаєш його контролювати. Якщо не ти, то хто? Ти заводиш двигун і їдеш туди, звідки інші намагаються виїхати. Бо там тебе чекають».

Його історія – це історія про відповідальність і витримку. Про холодні підвали Бахмута, розбиті війною дороги Харківщини, про секунди, які вирішують долю людини. Про водія, який щоразу заводить двигун і їде туди, звідки інші намагаються виїхати.

«Я просто робив свою роботу», – повторює він.

Але за цими словами – дорослішання, сила й внутрішня трансформація. Ми лишаємося собою. Але ми уже інші.