Життя в окупації було нестерпним

Ізюмчани, які пережили окупацію, тепер просто ненавидять росіян, і розповідають про причини такого ставлення.

Мешканка села Левківка Ізюмського району Світлана не витримала життя в окупації, родині довелося виїхати, для окупантів ми - не люди.

У вересні 2022 року ми приїхали у визволений Ізюм, привезли людям необхідні речі, познайомилися з місцевими жителями. Вони нам розповідали, як жилося в окупації. Вони щиро раділи звільненню від російського ярма. Вони чітко пояснювали, чим життя в Україні відрізняється від життя під окупантами. За їхніми словами, різниця настільки велика, наче це життя на різних планетах. У кожного була своя історія, кожен пережив щось своє. Але спільним було одне - життя на окупованих території було нестерпним. Постійні погрози, тиск, обшуки, причіпки. При цьому частина росіян узагалі не розуміла, що таке цивілізація, хоча б у мінімальних проявах - як може бути вода просто в будинку, звідки береться асфальт на сільських дорогах...

Мешканка села Левківка Світлана розповіла, що вона бачила, з чим стикалася під час окупації, чому не витримала і виїхала на неокуповану територію України. Далі - її розповідь без правок, як є.

- Ми 2 місяці пробули в окупації, а потім виїхали. Ми були на неокупованій території України. А потім, коли звільнили, повернулися і почуваємося спокійно. Ми вдома, ми не турбуємося, що будуть прильоти, військові дії. Тобто, ми вдома, ми почуваємося як до цих усіх подій.

А коли були в окупації, звісно, складно було. Тому що страх постійний, постійний психологічний тиск. Звичайно, моторошний це час.

Росіян було дуже багато. Вони заїжджають. стоять якийсь час, потім виїжджають... Змінюються. Там було і по триста осіб, потім говорили і по тисячі заїжджало. Але я їх не бачила, тому що ми намагалися вулицями взагалі не ходити. У них постійно зміна йде. Одні виїжджають, інші заїжджають. Тобто, перші, які до нас заїхали другого березня, вони говорили: "Ну потерпіть 2-3 дні, і все, і все закінчиться. Але вони місяць у нас стояли, і ми всі бачили, як усе тут руйнувалося, усі ось ці села були зайняті. Потім вони поїхали в Ізюм, але ми вже думаємо - все, вже все, нікого не буде. А через 4 дні заїжджають наступні. Боже!

Потім вони починають чистки проводити, по домівках лазити, там говорили, що і машини забирають. Але ми дуже переживали, що прийдуть додому. Але до нас, припустімо, не заходили. Але по сусідах ходили. Психологічно, звичайно, тиск, дуже важко.

А потім ті поїхали, наступні приїхали. Ну нескінченне, вони і лізуть, і лізуть, і лізуть, і лізуть, наче вони не закінчуються.

А потім ми виїхали. Ми не змогли цього переносити, тому що це дуже важко. Лягаєш - ти не знаєш, що, встаєш - ти не знаєш, що... Взагалі, жити під таки устроєм ми не захотіли, ми виїхали.

Коли приїхали на неокуповану територію, ми зітхнули з полегшенням. Ось наше, так!

Вони просто тиснуть психологічно. Тобто, ти себе людиною не відчуваєш. Ти - ніхто і звати тебе ніяк. А коли виїжджаєш в Україну - ти людина, ти щось значиш. Тому, звісно, відчуття дуже різні - ніж в Україні і ніж в окупації було. В Україні ти розумієш, що ти - людина, ти щось можеш. А там ти нічого не можеш, ти - ніхто. Тому дуже раді, що все так закінчилося, що звільнили, що ми повернулися додому і почуваємося тут як удома.

Левківка пережила і Другу світову війну, і зараз... Але ми думали, що нас якось боком обійде. Від траси ми 7 кілометрів. Але все-таки зайшли. Але вони всі села, які близько до Ізюму, вони все позаймали.

Вони нам говорили: "Це наша земля". Та яка ж це ваша земля? Яка це ваша земля?! "А ми у себе вдома" - а ми не могли зрозуміти. Як це ви у себе вдома? На яких підставах ви прийшли сюди? Це наша земля!

Буряти приходили - це вже люди розповідали, я не застала, ми поїхали. А люди розповідали - буряти приїжджали, говорили: "Ой, у вас тут так гарно, ми зити будемо. Я привезу сім'ю і будемо зити у вас".

- То дозволь, а я де житиму?

- І ти будеш зіть, і я буду зіть.

- Ні-ні, я з тобою жити не буду.

Вони дивувалися всьому: "Хто вам асфальт поклав?" Як хто? Це цивілізація, це нормально. А для них асфальт - це щось, нововведення. Як це - у селі асфальт? "А де у вас криниця?" - якось так називали. А наші кажуть, у нас колодязі, не криниці. Для них колодязі, криниці - це як святиня якась. А наші люди кажуть, що в нас вода в хаті була - "Як у хаті?!" Вони навіть не розуміють, як це вода в хаті, як можна воду в хату. Дико, звичайно, на це все дивитися."

Світлана не розповідає про грабежі, тортури, знущання, про які розповідають інші ізюмчани. Але й цього достатньо, щоб чітко зрозуміти, що таке російський нацизм.

Ізюмчанин Михайло Сергійович воліє прізвище своє не називати. Він розповідає, як окупанти ставилися до мирного населення:

- Хера ти приїхав мою землю топтати! Взагалі, чого ви сюди приїхали, хто тебе сюди запрошував? Ти не в гості до мене прийшов, я тебе не запрошував.

- Дядько будеш багато балакати, ну це, говорити українською ми тобі ноги прострелимо.

- Ну і дурень же ж ти. Так і кажу - краще ти б собі ноги прострелив, толку було б більше. Кажу, у скроню собі це націль і стріляй. Що ти старому на ноги спрямовуєш?

- Поле поле поле...

- Яке поле? Тут, кажу, ви поля замінували, комбайнери і трактористи вибухають. Без світла, без води сидимо. Слава Богу дощі йшли, і хмаринка була. Думаємо, посадили картоплю, цибулю, дощик намочить. Де ж ти води наберешся? Бабах снарядами - немає ні води, ні цибулі, ні картоплі.

Казали, десь в один колодязь росіяни собаку дохлого кинули. В інший колодязь пішли, а вони спеціально шланг брали воду качати. Та кишка була в солярці. Уже капець колодязю, солярку або гас, або бензин не вичистиш ти його. Хоч будеш чистити, а воно це осяде, буде чути той запах. Кому ви зробили зло? Не воякам, а цивільному населенню.

Спеціально роблять тільки на зло. Я їх узагалі ненавиджу.

Гуманітарку давали, я сказавши взагалі і в рот не візьму. Кажу, краще я тюремну баланду буду їсти, якщо мене посадять. Російське не візьму, краще здохну.

Для проукраїнськи налаштованих людей це зрозуміло. Складніше пояснити налаштованим проросійськи і так званим "ждунам". Напевно, найпростіше - запропонувати їм уявити, що в їхній дім прийдуть окупанти і будуть там жити. Їхніх родичів заберуть "на підвал", і добре, якщо тільки потримають там, без тортур і знущань. Когось зґвалтують, когось уб'ють. Утім і самі "ждуни" ризикують саме дочекатися росіян, оскільки одна з головних національних забав у росії - пошук зрадників. У цю м'ясорубку нерідко потрапляють звичайнісінькі люди. А вже ті, хто чекав приходу окупантів - вони і є справжнісінькі зрадники. Тому, покористувавшись їхніми послугами, росіяни із задоволенням їх репресують або вб'ють. Це генеральна лінія всієї російської історії.

Тому все, що можна зробити, щоб так не сталося - боротися проти загарбників усіма доступними засобами і методами. І вже точно не чекати, вже хоча б тому, що очікування - це відкладене життя, яке повернути не вийде.