Рубіжанський гвардієць розповів про бої за Луганщину

Офіцер НГУ Владислав — зустрів повномасштабне вторгнення російських окупантів у складі стрілецького батальйону 15 Слов’янського полку.

Його підрозділ тоді базувався у Рубіжному і продемонстрував надзвичайну стійкість у боях за Луганщину.

Про це повідомляє відділення інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України.

«Про вторгнення я дізнався спершу від дружини. Вона тоді була на околицях Харкова. Під час її дзвінка було чутно вибухи. Я зрозумів, що бахкало на той момент вже десь біля неї», — розповідає Владислав. Перші дні він брав участь у патрулюванні та профілактичних заходах у Рубіжному, керував блокпостом та будував позиції у районі заводу залізобетонних конструкцій.

Тим часом ситуація стрімко погіршувалась — фронт наближався. У середині березня ворог вже обстрілював їхні позиції з установок «ГРАД» та мінометів, до нього лишалося від 2 до 5 км.

«Вночі наші колеги з боєм відійшли на більш вигідні позиції. Наш ВОП став крайнім лівим кутовим в обороні. Російські військові про нього знали, але до останнього не могли вирахувати, де ми зосереджуємося, і де маємо наші спостережні пости. Першими у розвідку боєм пішло відділення так званих «еленерівців». У них був наказ зайняти наші позиції», — Владислав згадує бій, який відбувся ввечері 25 квітня. Тоді вони взяли одного полоненого та підірвали авто противника, яке виявилось з боєкомплектом. Чотири окупанти лишилось тоді там навічно. Росіяни тоді застосували масований обстріл мікрорайону Південний Рубіжного, застосовуючи міномети 120 калібру та ствольну артилерію.

«Тієї ж ночі ми вже чули, як вони підтягнули бронетехніку. На ранок знову був бій. Вогонь вівся з дистанції 400-600 метрів. Під час бою ми розуміли, що з тилу по нас працює кулеметний та гранатометний розрахунок. Це дуже заважало нам евакуйовувати поранених та загиблих, але ми витримали. На ранок 27 квітня нас замінив особовий склад батальйону «Свобода»», — ділиться Владислав.

Далі були околиці Лисичанська та переміщення до Новодружеська. Стояла задача утримувати правий берег річки Сіверський Донець. Після цього підрозділ Владислава мав закріпитися на одній із центральних вулиць Сиротиного. Та вже на третій день знов розпочалися перестрілки — виявилося, що в деяких будинках цієї ж вулиці вже причаїлися окупанти та спостерігали за українськими захисниками, чекаючи слушного моменту. Почали підходити основні сили ворога. Гвардійці тримали позиції, поки не отримали наказ приховано форсувати річку. Це вдалося зробити без втрат серед особового складу.

Бійці стрілецького батальйону з Рубіжного продовжують воювати та робити можливе для деокупації Донеччини та Луганщини. Владислав мріє, що незабаром зможе повернутися у мирне українське Сиротине, яке боронив зі зброєю в руках, і де колись, до повномасштабного вторгнення, готував дітлахів до участі у патріотичній грі «Джура».