«Освобождать» Ізюм росіяни прийшли майже відразу після початку повномасштабного наступу
Ізюм - місто на Харківщині, яке росіяни розпочали «освобождать» майже з перших днів повномасштабного вторгнення. Місто зазнало величезних руйнувань.
Багато містян загинули від вибухів та під завалами, а ті, що залишилися, масово тікали залишаючи свої помешкання разом з майном «освободітєлям».
«Освободітєлі» наближалися.
«З початку ми з дружиною ховались у старшої доньки на іншому березі Сіверського Донця», — розказує корінний мешканець Ізюму Миколай Федорович.
У будинку був міцний підвал, тому родина вирішила сховатися там. Час від часу вони їздили на інший беріг до своєї хати перевірити чи все гаразд. Одного разу після чергової перевірки повернутися до укриття їм не вдалося, бо «освободітєлі» були вже занадто близько й українські військові прийняли підірвати міст, щоб завадити просуванню росіян в бік Харкова. Тому коли автівка Миколи Федоровича під'їхала до переправи їх розвернули військові - так розпочиналось «освобождєніє» для родини пенсіонера.
Мешкати вдома було небезпечно, бо у домоволодінні, яке було побудоване ще у минулому сторіччі з укриттів був хіба що погріб, який за мить міг би перетворитися на могилу для всіх, хто там знаходився. Тому донька поїхала за кордон, а подружжя переїхало до сестри Миколая, яка мешкала також в Ізюмі у багатоповерхівці, де також був непоганий підвал.
Але, за словами чоловіка, з кожним днем ставало все гірше й гірше. Місто обстрілювали з артилерії та скидали бомби з літаків. Врешті решт родина вирішила тікати з міста.
Поїхали до Співаківки (селище біля Ізюму), тут дружина Миколая, Людмила Григорівна, мала угіддя – фазенду, як жартівливо її називає чоловік.
«4 березня 2022 року родина ми з дружиною були на місті. У Співаківці, на той час, вже вимкнули електрику, - згадує Микола Федорович, - але взагалі було непогано: давали гуманітарку, практично не було прильотів. Так вони прожили майже два тижні.
Раптом до села зайшли «освободітєлі» …
Облаштувавшись у селищі, російські військові почали обстрілювати сільгоспвиробництво, яке було розташоване поблизу села. Розбили там всю сільськогосподарську техніку та влучили у зерносховище: «Все навколо горіло», — згадує Микола Федорович.
В самому селищі російські солдати узялися розшукувати «націоналістів», розпитуючи місцевих — чи не бачили вони таких? Хоча, за словами Миколая, хто саме відповідає критеріям розшуку, чітко пояснити вони не могли.
До подружжя також завітали та запитали, чи є в селі націоналісти? На що отримали від господаря різке й категоричне «НІ»! Коли ж непрохані гості зайшли до подвір’я, щоб перевірити будівлі, шлях їм перегородила величезна вівчарка на прізвисько Валдай – все вказувало на те, що їм тут не раді… Не знайшовши нікого зайвого, військові забралися геть. Почалось життя під окупацією.
Перших «освободітєлей» змінили наступні. Ці були, за словами Миколая Федоровича, більш наглі. З села нікого не випускали, в лісі все було заміновано, дзвонити було заборонено.
«По вулицях їздила машина зі спеціальним обладнанням, за допомоги якого відстежувалися дзвінки, якщо хтось дзвонив, у нього забирали телефон», — розповідає чоловік.
У нього також одного разу забрали смартфон, не зважаючи на те, що він був вимкнениий та, навіть, розряджений. Як пояснили росіяни, на перевірку. Через деякий час прилад дійсно повернули. Знову змінився особовий склад - ці почали «освобождать» покинуті будинки від майна: «Крали все: побутову техніку, постільну білизну, ковдри, унітази...», - згадує чоловік.
Якось у вечорі, під час чергового мінометного обстрілу, постукали у двері. Людмила встала з ліжка, розташованого в залі, та пішла подивитись – хто б це міг бути? На порозі стояв їх сусід. Побачивши жінку він поскаржився, що його «освободіл» від будинку і попрохав пустити його до них. Звісно, його запросили до будинку. Розташувались в прихожій і стали утрьох перечікувати обстріл, як раптом роздався гучний вибух! Все навколо здригнулось. Це міна розтрощила кришу та влучила прямісінько в зал, де нещодавно лежала Людмила Григорівна. Не зайшов би сусід, хтозна, як було б? Пожежу загасили - дякувати справному господареві, що він напередодні заготував води для поливу. Але це була не єдина втрата.
Ще вночі чоловік почув, як його пес верескнув, але ж темно — нічого не видно. Зранку Микола в першу чергу пішов до собаки та побачив, що вірний пес, якого Миколай Федорович узяв зовсім маленьким цуценям і за чотири роки прив’язався, як до члена родини, тяжко поранений у бік: «Жінка хотіла покликати ветеринарку та зробити «укол», але я не дозволив, — згадує Миколай, ледве стримуючи сльози, - за три доби Валдая не стало».
Дахвідновили швидко, допомогли добрі люди. Коли ж до подвір’я прилетіло вдруге і влучило в літню кухню, біля якої в той час знаходилось подружжя, оговтавшись і впевнившись, що з ними все гаразд, Людмила та Миколай вирішили – втретє бог не вбереже. Да і сусід відмітив: «Третього разу не пощастить».
Речі зібрали швидко. Завантажили їх в понівечену уламками від снарядів стареньку «копійку» Миколая та поїхали. Їм пощастило – російські військові зробили для подружжя виключення та випустили з селища. Незабаром вони були вдома в Ізюмі.
Майже п’ять місяців подружжя мешкало на лінії вогню без світла, без зв’язку, не знаючи, чи прокинуться вони наступного ранку. Топили піч, замість світильника запалювали свічки, а коли вони закінчувались – наливали в посудину олію, занурювали в неї імпровізований гніт та запалювали. Виходило щось на кшталт лампи.
Чоловік не впізнав рідний Ізюм.
Одного дня Микола Федорович пішов до магазина. Несподівано неподалік пролунав гучний вибух. Миколай з сусідом сховались біля залізобетонного паркану. Сидячи в укритті, чоловіки побачили якусь метушню:
«Дивлюсь, рашики кидають ковдри та інші дрібні речі у віджаті у місцевих автівки, в основному «Ниви», та тікають. Вечорі російських військових в місті не було,» – згадує Микола.
Ізюм звільнили 10 вересня. Нарешті Миколай Федорович мав можливість проїхатися містом, де він не був майже пів року.
«Краще б я не їздив», — каже Микола Федорович.
Чоловік не впізнавав рідний Ізюм, в якому він із дружиною народилися та прожили все життя: «Все місто було зруйноване», — ледве проковтнувши комок в горлі, видавив Микола.
Микола Федорович і раніше не був симпатиком росіян. Тепер, після того, як «освободители» звільнили його від майнаНамагалися звільнити від людської гідності, ледве не звільнили від життя, вінкаже, що взагалі не розуміє не тільки зрадників-колаборантів, але й пасивних «ждунів». Він вважає, що «ждунам» потрібно пережити все, що пережив він, тоді, можливо, вони розумітимуть, що таке людина, її гідність, і цінуватимуть це.
Сергій Єрмаков