Як росіяни Харківщину «освобождали»
Коли прийшли так звані «освободітєли» до Козачої Лопані, Евген ще спав.
Менш ніж за місяць чоловіка «освободілі» від двох будинків, машини та іншого майна. «освободітєлі» йшли за ним буквально по п'ятах, настирливо намагаючись від чогось освободіть, допоки родину не розкидало по світу, а самого Євгена майже не освободілі від життя.
24 лютого 2022 року Евген та його родина прокинулися раніше ніж планували. Їх розбудили потужні постріли із гармат, гуркіт двигунів бронетехніки, лязгання сталевих траків гусениць танків та іншої воєнної техніки.
Коли чоловік вийшов на вулицю, то побачив, що в селищі повно російських військових, які роз’їжджали на воєнній техніці вулицями населеного пункту не приховуючи своєї приналежності до армії рф.
Родині Євгена не пощастило, бо вони народилися та мешкали у селищі Казача Лопань, що на Харківщині, яка розташована на самісенькому кордоні з росією. Тому до них «освободітєлі» завітали в перші ж хвилини війни.
Залишатися з дружиною та дітьми в селі переповненому озброєними чоловіками було вкрай ризиковано тому того ж дня Євген прийняв рішення покинути рідний дім та переїхати в село ближче до Харкова.
Проте в Козачий Лопані залишилася літня матір чоловіка, яка навідріз відмовилася поїхати.
Так росіяни змусили сім'ю Євгена вперше освободіть родове гніздечко.
В селі між Казачою Лопаню та Харковом у Евгена був власний будинок, куди вони з дружиною планували переїхати жити, коли діти підростуть, щоб їм було зручніше навчатися у Харкові. Тут росіян ще не було. Сюди родина й переїхала, сподіваючись на швидке вирішення конфлікту.
Проте конфлікт не вирішувався, а навпаки загострювався кожного дня.
В перші дні Чоловік, майже без перешкод, їздив провідати матір до Казачої Лопані, проте це тривало не довго. Росіяни стикнувшись на відчайдушний супротив на околицях Харкова, стали помітно нервувати та зриватися на мирних мешканцях.
«В КазАчці (так скорочено називають Козачу Лопань місцеві, прим. автора) почали шукати бандерівців, тобто тих, хто мав відношення до ЗСУ, або ж просто не підтримував «освобождєніє» селища, - розповідає Євген. - Згодом до Казачки припинили пропускати людей, а ще трохи пізніше й випускати.
Атмосфера, за словами чоловіка, напружувалася що дня. Росіяни вже зовсім не стримували своєї роздратованості: «Одного дня російський військовий, застрелив із автомата чоловіка на велосипеді за те, що він відмовився поступитися дорогою колоні з бронетехнікою», - наводить приклад Євген.
Вночі, там де були «освободітєлі» почастішали випадки розграбування домоволодінь, особисто тих, які покинули володарі, рятуючи свої родини: «Вночі росіяни заходили на подвір’я, навіть в ті де були люди, й проникали до надвірних споруд та «освобождали» від всього, що можна було унести», - згадує Євген.Так тривало деякий час.
У селі, куди переїхала родина, залишатися стало смертельно небезпечно, бо росіянни підійшли вже впритул й до селища «летіло» з усіх боків. Євген приймає рішення відправити дружину та діточок за кордон. Вранці наступного дня вони вже сідали на потяг – це було в останнє коли родина зібралася разом.
Повернувшись до дому, та просидівши у погребі майже дві доби Євген розуміє, що далі залишатися в селі не можна. На щастя було до кого переїхати – у Харкові мешкала теща. І хоча Харків, на той час, також потерпав від щоденних обстрілів та бомбардувань, порівняно з тим, що мав Євген, в місті було набагато безпечніше.
Чоловік не став зволікати та того ж вечора поїхав. Це було вірне і вчасне рішення – на ранок зателефонував сусід та повідомив, що вночі Євгена та його родину «освободілі» від домоволодіння. Снаряд влучив прямісінько у центр будинку зруйнувавши його вщент. На подвір’ї не залишилося жодної вцілілої споруди, зокрема й гаражу де стояла автівка.
Взагалі, із речей у Євгена залишився тепер лише одяг, що був на ньому та велосипед на якому він у вечорі поїхав до тещі до Харкова.
«Залишись я тоді до ранку ми б зараз не розмовляли», – зауважує чоловік посміхаючись від усвідомлення своєї удачі.
Так «освободітєлі» вдруге звільнили родину Євгена від житла та майна, а його самого майже не «освободілі» від життя.
До Харкова «освободітєлі» не потрапили тому велосипед так і залишився з ним.
Згодом захисники та захисниці Харкова змусили росіян відступити, а згодом і взагалі залишити майже всю територію Харківщини, зокрема й Казачу Лопань.
Нарешті у Євгена з'явилася можливість зустрітися з мамою, з якою у нього не було зв'язку весь цей час.
Приїхавши до свого родового будинку він побачив лише тільки стіни. Дах був повністю зруйнований артилерією. Мати, втративши дім, перебувала у літній кухні, а по переду була зима…
«Хвала богові, цього разу матір вдалось вмовити поїхати в безпечне місце», – каже Євген.
На той час деякі знайомі вже облаштувалися в Німеччині, туди вона і поїхала.
Зараз Євген, у якого до російського «освобождєнія» були два домоволодіння та велика родина вимушений знімати житло де інде, а родина розкидана по різних країнах світу: дружина з дітьми знайшли притулок в Бельгії, мати в Німеччині, а Євген в Україні.
Так і живуть, лише час від часу зустрічаючись на знімних квартирах. Разом родина більше не збиралася взагалі.
Поневіряння цієї родини могли б стати прикладом для проросійських «ждунів», які, сидячи в українських містах та селах, чекають, коли ж прийде росія та «звільнить» їх. Як бачимо – так, звільнить – від майна, здоров’я, людяності та життя.
Сергій Єрмаков