Гвардієць «Гиря» розповів, як досягає результатів завдяки роботі над собою
Невеличке селище на Луганщині. Саме тут тримає оборону підрозділ нашого героя. Тут майже не відчуваєш тиші – у повітрі стійке відлуння автоматних черг та вибухів мінометів, до «першої лінії» лише декілька кілометрів.
Про це повідомляє відділення інформації та комунікації Східного ТУ НГУ.
Ми приїхали на позиції батальйону нашої бригади задля зустрічі та інтерв’ю з декількома бійцями. Виявилось, одного з них ми заочно знали, бо його ім’я майоріло декілька років тому в усіх спортивних новинах та телевізійних сюжетах про чергові перемоги молодого атлета.
Розмову ведемо на околиці селища. Понівечені залишки будівель, між ними - обгорілі остови бронетехніки з характерними літерами «V». Видно, що тут знайшов свою смерть не один окупант.
Розташовуємося за купою обгорілого заліза, що колись було хваленим «Урал-432009». «Десантне відділення і водійська кабіна суміщені в єдиний обсяг. Так само однією з вимог замовника була наявність великої кількості дверей і люків, для негайного покидання машини. Броня машини витримує вибухи до двох кілограмів вибухових речовин. За необхідності екіпаж може заблокуватися зсередини і вести вогонь з бійниць, а також з двох верхніх відсіків. Під двигуном і коробкою передач, броня захищає від осколків, що перевірено на досвіді чеченських воєн» - саме так описувала переваги автівки російська пропаганда, але харківські гвардійці довели її хибність. Тож, обираємо каркас колишнього броньовика які захист від шалених куль, якщо почнеться обстріл.
Антону 25 років. Дуже міцної статури, але при цьому з щирою посмішкою - видно що людина добра, сильна та врівноважена. З таких можна б було малювати богатирів з давньокиївських билин.
Пробуємо розговорити цей небалакучий «міцний горішок», просимо розказати про себе.
Про війну та свої військові справи наш обранець розмовляти категорично відмовляється. Каже, що він звичайний солдат і робить все, що й інші. Тож, нічим не кращий за побратимів. А ось про спорт несподівано поговорити погоджується. Відчувається, що хлопець за ним явно скучив.
Не поспішаючи, Антон розповідає, що закінчив спочатку технікум, а потім Харківський національний автомобільно-дорожній університет. Спеціальність обрав «Інженер- електромеханік».
Про свій позивний «Гиря» охоче доповідає, що взяв його, бо з 2011- го фахово займався гирьовим спортом. Продовжує, що останній його великий турнір був у 2018-му, а до цього років 5 поспіль з кожного чемпіонату України привозив по 2-3 медалі усіх ґатунків, у різних дисциплінах.
Не хоче спочатку перераховувати свої титули, каже, що це неважливо. Але ми наполягаємо.
«Наш спорт, як і війна зараз - це, в першу чергу - перемога над собою. Ти більше змагаєшся з самим собою, ніж з суперниками. Щоб перемогти себе потрібні великі морально-вольові якості, бо кожен вихід на поміст - це виклик в першу чергу самому собі», - розповідає Антон, і видно, що каже це людина скромна, але й та, що знає ціну своїм словам та впевнена у собі .
«Зараз думаю над другою вищою освітою, вже у інфізі (Харківська державна академія фізичної культури – авт.), бо виходить, що чоботар без чобіт», - посміхається Антон та продовжує, що хотів це зробити раніше, але почалась повномасштабна війна, трохи хмуриться, наче згадує те, що не збулось.
Каже, що за спортом сумує, постійно возить з собою саморобні турнік та гирю, працює з власною вагою, постійно тренується, щойно є така можливість.
Побратими Гирі, що підійшли послухати нашу розмову, розповідають, що більш позитивного, спокійного та врівноваженого бійця у світі не існує. Гиря жартує, що це відбиток його виду спорту, якому притаманна одноманітна праця, постійні тренування, навантаження. Тож, резюмує Гиря, «істеричок там просто немає».
«Я за одне тренування підіймаю 15 тон заліза. Це важить майже як цей броньовик», – Гиря киває в бік спаленої купи металобрухту з літерою «V» та продовжує: «Інтроверти у нас не затримуються. Тут потрібна сила волі, наполегливість та дисципліна. Інакше не буде результатів».
Пригадує, що почав рано займатися спортом, а пізніше – вже набравшись сил та досвіду, але залишаючись юним за віком, мав змогу виступав і серед юніорів, і серед дорослих. І показував в двох номінаціях відмінні результати.
«Кажуть, що є стереотип в народі, що наші спортсмени вживають стероїди, анаболіки та інше. Я за всіх не відповідаю, але допінг- контроль у нас є, і я став майстром спорту міжнародного класу без жодних препаратів. Мені навіть звичайний (називає поширений медичний препарат - ред.) тренер не дозволяв пити» - з гордістю каже Антон.
Зауважує, що з 2018-го, коли він пішов служити, спорт не покинув - брав участь вже у гвардійських змаганнях по кросфіту, але, зізнається, це не той рівень, до якого Гиря звик.
Цікавимося, як війна вплинула на спортивні амбіції хлопця, чи на сумує за спортивними змаганнями? Не замислюючись юнак відповідає, що зараз він сконцентрований на виконанні лише бойових завдань, і що спорт для нього зараз – не головне.
«Як говорять, «залізо тягаю», але лише для того, щоб тримати себе у відповідній формі», - з посмішкою каже Антон.
І лише наприкінці розмови нам все ж вдалося все-так «розкрутити» Гирю на розмову про його титули. З’ясувалось що він неодноразовий чемпіон України серед юніорів та дорослих, в 2018-му посів перше місце у трьох дисциплінах, а на чемпіонаті Європи в Угорщині отримав «срібло» серед юніорів, «бронзу» серед дорослих та ще одну «бронзу» у естафеті.
«От такий був фінал моєї цивільної спортивної кар’єри. Як кажуть коментатори, на високій ноті закінчив змагання», - з гордістю каже Антон, та розкриває секрет успіху: «Можна досягти будь-яких результатів методичною працею та роботою над собою. Я роблю це так.»
Навіть пригадує кумедний життєвий випадок, коли через певні обставини залишився без необхідного спортивного спорядження та був вимушений щось придумувати. А сталась ця історія, коли наш герой одружився та відправився з коханою у весільну подорож.
«Дружину на руках носив, підіймав. Посадиш на шию собі кохану, присядеш разів сто - найприємніші тренування у моєму житті були. Дуже скучив за дружиною», - зі стриманою ніжністю каже Гиря.
До нас підходять інші бійці та кличуть Антона до командира — для цього сильного чоловіка завжди є особливі завдання. Ми тиснемо руки, і ще довго потім розминаємо їх після щирого чемпіонського рукостискання.
