Михайло пішов до війська одразу, як вирвався з окупації під Вовчанськом у 22-му, а вже за рік став на захист українського неба.
Про це повідомляє 5 Слобожанська бригада «Скіф» НГУ.
Його син Андрій, хоча й міг лишитися в Європі, тільки-но виповнилося 25, мобілізувався.
Бійці підрозділу прикриття повітряного простору 5 Слобожанської бригади Нацгвардії «Скіф» підбивають російський «Шахед», що прямував на Харків.
Плюс один. Фарбою додають позначку на борту бойової зенітки.
Заради такого результату, розповідає гвардієць Михайло за позивним «Мішаня», іноді доводиться працювати понад добу.
«Та ми, якщо чесно сказати, за останній час рідко спимо. Щоб ви розуміли, у нас тривога раз тривала 28 годин. Це безперервно, просто відбою не було. Кожне збиття - це для нас радість. Упав там десь у лісі чи ще десь, то це значить, що він не долетів у якусь домівку», - говорить гвардієць.
На фронт чоловік пішов добровольцем у травні 2022, щойно вирвався з окупованого села з-під Вовчанська. Починав у піхоті, воював у Серебрянському лісництві на Луганщині. Там був тяжко контужений.
«Я сидів на позиції на очах. Йшла наша зміна, і почався мінометний обстріл. Я був щасливчиком, мене врятувало дерево, за яким я сидів. Прилетіло прямо в його корінь. Через це дерево я вижив. Ви знаєте, я сам із села. Я вдома вже посадив кілька, не можу сказати десятків, але більше десятка молодих саджанців, і кожного разу дякую», - розповідає Мішаня.
Наприкінці минулого року до Слобожанських "Скіфів" доєднався і син Михайла. Андрій, у минулому успішний хокеїст, грав у європейських клубах. Через травму спортивну кар’єру довелося завершити, але сидіти вдома хлопець не зміг. Тепер вони з батьком побратими.
«Коли така трагедія в країні, є дім, один дім уже зруйновано. У Вовчанську, у моєму селі теж. Найскладніше було сидіти, бачити, як по Харкову прилітає, а ти сидиш і постійно бачиш, що міг би збивати», - розповідає Андрій на позивний «Волонтер».
«Я сказав: «Сину, ти вже дорослий, це твоє рішення». Я горджуся цим. Звісно, переживаю, що він пішов. Була можливість поїхати за кордон, але він сказав: «Ні, я нікуди не поїду. Це моє місто», - пригадує батько Андрія.
Рідна людина – і наставник, і підтримка. Утім, вони хоч і в одній бригаді, але в різних підрозділах, тож бачаться нечасто. І цього разу зустріч була недовгою. У небі знову дзижчать дрони, а отже, час повертатися до роботи.
