Він не чекав на повістку. У лютому 2022 року Мирон за кілька годин зібрав рюкзак і пішов до військкомату.
Про це повідомляє 5 Слобожанська бригада «Скіф» НГУ.
Відтоді його життя — це карта найзапекліших боїв: від звільнення Харківщини до випалених степів Запорізької області. Сьогодні Мирон — стрілець 5 Слобожанської бригади «Скіф» НГУ.
Під час контрнаступу на Харківщині восени 2022 року він уперше відчув, що таке справжній штурм.
«По нас працювали всім, чим тільки можна: артилерія, міномети, прямі виходи танків. Ми зайняли будівлю школи в Харківській області й не мали права її віддати. Ворог був настільки близько, що ми чули їхні голоси. Але ми ту школу втримали», — пригадує боєць.
Найважчі випробування чекали на Мирона під Роботиним. Запорізький степ став для його підрозділу місцем, де межа між життям і смертю майже стерлася.
«Ми тримали посадки. Це були не просто позиції, а випалені клапті землі. Одного разу в наш бліндаж сталося пряме влучання. Секунда і все потемніло. Половина моїх хлопців загинула на місці. Мене засипало землею, і вижив я дивом. Коли відкопався, перше, що почав робити, діставати з-під завалів тих, хто ще дихав», — розповідає Мирон.
Згодом був черговий обстріл і важке поранення — куля пройшла ногу навиліт. У зоні, де небо «кишіло» ворожими дронами, евакуація здавалася майже неможливою.
«Нога — навиліт, крові багато. Наклав собі турнікет, надав допомогу. Треба було вибиратися до своїх, а попереду був обрив. Я буквально рачки повз до того схилу, щоб просто скотитися вниз, ближче до дороги. Мені пощастило, що через пів години повз проїжджала наша техніка і мене підібрали. Це було моє друге народження», — говорить військовий.
Після трьох місяців реабілітації Мирон повернувся у стрій. Каже, що не міг інакше.
«Якщо ти вже там був — ти розумієш, що це не просто робота. Це відповідальність перед тими, хто не повернувся», — ділиться боєць.
Найстрашнішим спогадом для нього залишаються не обстріли, а «закрите» небо над Роботиним.
«Були моменти, коли ми йшли буквально по тілах. FPV-дрони працювали так щільно, що не давали змоги навіть винести поранених чи забрати загиблих. Поле бою перетворилося на простір, де кожен рух — це мішень. Одного разу «орки» підкралися до нас впритул і почали штурм із засідки. Це був ближній бій. Там мозок вимикається — ти не думаєш, ти просто дієш, щоб вижити», — згадує Мирон.
Та найважчим випробуванням для нього залишаються не бої, а втрати побратимів. Родина військового нині перебуває за кордоном, однак він продовжує службу.
«Найскладніше — це втрати. Ти можеш звикнути до вибухів, але ніколи не звикнеш до того, що твій побратим, з яким ти годину тому пив чай, тепер назавжди залишається в тій посадці. Моя мотивація дуже проста — це моя сім’я і моя країна. Іншого варіанту для мене просто не існує», — каже Мирон.
