Позивний Мохіто – складна людина, яка ніколи не покидає побратимів
«Доброго дня, мене звати Дмитро, я Мохіто, це мене так ще з 90-х років друзі називали, а тепер дитяче прізвисько стало позивним», - неподалік Куп’янська вітається з нами герой цього матеріалу - гвардієць 5 Слобожанської бригади «Скіф».
Про це розповідає 5 Слобожанська бригада «Скіф» НГУ.
Знайомство проходить легко, розмова невимушена, враження таке, що Дмитро зовсім не звертає уваги на камеру та диктофон. Що ховати щирій людині, коли навколо побратими, з якими вже пройшов вогонь і воду, морози і пекельну спеку. Побратими, які прикривали спину, і з якими разом доводилося ділити останню пляшку води – це вже сім`я, це справжнє та назавжди, як говорять Слобожанські «Скіфи»,
Перше питання було про мотиви піти на війну. Воно є найголовнішим, звідси можна прослідкувати і зрозуміти всю іншу долю людини, зрозуміти її вчинки та навіть прогнозувати надійність у критичних ситуаціях.
«Я прийшов воювати у грудні 22-го. До того ніколи не служив, хоча батько та дядько були військовими. Я ходив у військкомат двічі, взяли мене вже на третій раз. Так я став бійцем Нацгвардії. Більше сидіти було неможливо, особливо після поховання мами, в неї серце не витримало всіх цих обстрілів», - пригадує перші дні війни Мохіто.
Далі були навчання і виїзд у Серебрянські ліси під Кремінну. Дмитро розповідає нам про нелегку долю гранатометника в бойових зіткненнях ще тієї війни, коли небо не було усіяне дронами.
«Постріл від танка ти не чуєш, його відчуваєш вже коли поруч прилетіло. Всі вказівки про те, куди саме треба влучити в броню – це все нереально застосувати в умовах прямого зіткнення в лісі. Тоді ми ще воювали і бачили ворога в обличчя. В тебе є якась мить і просто вистрілити в потрібному напрямку – то вже була вдача», - згадує наш герой.
Про себе побратим розповідає охоче, але стисло. Говорить, що до війни жив звичним життям харків’янина – з відзнакою закінчив технікум за спеціальністю «Робототехніка», вступив до автотранспортного університету, одружився, працював та насолоджувався хобі – керуванням автомобілями.
«Життя не було легким, бо припало на час становлення незалежної України. Багато доводилось працювати задля родини, часто змінював фах та напрямки роботи. Але то було моє життя в моєму місті, в моїй країні», - вважає Мохіто.
Тож, особистою мотивацією Мохіто долучитись до війська з початком широкомасштабної агресії росії проти України стала злість. Злість за рідну доньку, яка вимушена жити зараз не поруч, злість за розбитий Харків, за скалічених та загиблих побратимів, злість за те, як змінився сам. Це змушує нашого побратима тримати зброю в руках день за днем далі, доки не буде покладено кінець всім цим «асвабадітєлям».
«Мені ця злість на загарбників зараз дуже допомагає. Вони до мене в дім прийшли, а не я до них. Перемога буде наша, бо це справедливо. А коли все скінчиться, то заведу собі величезну, страшну, але добру собаку і буду дома сидіти. Півроку точно далеко нікуди не вийду», - мріє Мохіто.
Загалом складається враження, що цей похмурий вояк посміхається лише на свята. Але ні, хибне враження дуже корегується після перших хвилин спілкування. Мохіто з посмішкою пригадує та розповідає про те, як звикав до буднів гвардійця.
«Так, я до війни не служив, але виріс у військовому містечку, бо батько був морським прикордонником. Тож, з певними особливостями побуту та служби був знайомий з малечку. У школі, навіть, непогано стріляв та виборював різні «значки ДТСААФ». Тож, нічого наднового для мене, коли потрапив до нашої бригади, вже не було – просто пригадав, що та як вчив та робив ще у шкільні роки», - розповідає Дмитро.
У грудні 2022 року він долучився до 5 Слобожанської бригади «Скіф» НГУ, а вже у лютому наступного року прийняв свій першій бій під Кремінною.
«Тяжко було, але ми тримали позиції. З ворогом були, як кажуть, обличчя до обличчя. Вони застосовували танки проти нас. Я був гранатометником. Вражати їхні танки було важко – дерева заважали цілитись, але ми влучали. Звісно, гранатомет – не та зброя, яка може вивести танк з ладу, але ворог на певний час – іноді – протягом тижня вже боявся виводити проти нас танки», - розповідає Дмитро.
Наш побратим із сумом пригадує, що саме у лісах під Кремінною побачив перші поранення та відчув всю гіркоту від втрати побратимів.
«Саме там я став більш жорстким, але що робити – це ж війна, - замислюючись каже Мохіто та продовжує: Ні, я не безстрашний, але саме перші бої зробили мене набагато сильнішим, витривалішим. Без сумніву – я відкрив у собі якісь нові якості та сили, про які раніше не здогадувався, не звертав на них уваги. Це складно пояснити словами, це внутрішнє відчуття».
Пізніше саме ці відкриті у собі якості допомогли Махіто разом з побратимами 27 днів тримати одну з позицій вже на торецькому напрямку.
«До позиції треба було понад три кілометри йти під постійними атаками дронів та мінометними обстрілами. Але задачу виконали – всі разом змогли!» - впевнено каже Дмитро.
Під Кліщиївкою, де до позицій треба було пройти близько 10 км, наш побратим отримав поранення – осколок ворожої міни потрапив у шию. Попри це, понад сутки Мохіто не залишав побратимів, а потім ще й сам зміг вийти та дістатися до медиків. Два місяці лікування та реабілітації пригадує з притаманним йому гумором: «Було таке відчуття, що я виграв війну!»
Вже після цієї зустрічі побратими розповіли дуже цікаву річ про нашого героя. Він має репутацію досвідченого воїна та після багатьох виходів на лінію зіткнення командири дозволяють Дмитру обирати собі побратима на наступний вихід. А критерії відбору досить прості - побратим має бути надійним та таким, якого Мохіто самотужки зможе винести.
«Мохіто має складний характер. З ним важко, але він надійний. Він завжди йшов на допомогу без зайвих вагань!» - підбив підсумки розмови один із офіцерів підрозділу, в якому Мохіто боронить Україну.