Пліч-о-пліч на захисті держави - ця історія про особливий зв'язок батька та сина, які разом воюють у лавах Національної гвардії.
Про це повідомляє 5 Слобожанська бригада «Скіф» НГУ.
Старший пішов на фронт добровольцем, а молодший обрав шлях професійного військового. Попри те, що чоловіки служать у різних підрозділах, вони щодня на зв'язку і підтримують один одного.
Гвардієць 5 Слобожанської бригади «Скіф» Володимир зустрівся зі своїм сином Андрієм, старшим офіцером Нацгвардії, саме в той час, коли журналісти приїхали до однієї з позицій Слобожанських гвардійців. Обидва служать, тож, розповідають чоловіки, бачаться нечасто. Батько раніше ніс службу в одному з райвідділів поліції, був постійно зайнятий, але вільний час все ж намагався приділяти дітям.
«Завжди він для мене був прикладом мужності, сили, незважаючи на те, що його, можна сказати, постійно не було вдома, але я цього не помічав. Тобто постійно батько приділяв час, десь ходили гуляти, займались спортом, знову ж таки підтримував, що стосується їзди на автомобілі», - пригадує дитинство офіцер одного з підрозділів НГУ Андрій.
Батько офіцера – Володимир – розповідь сина не чує, але також охоче ділиться спогадами про те, яким був Андрій у дитинстві.
«Іду там бігати на спорт-городок, його з собою брав, він був ще маленький. «Папа, куди?» На спорт. Ну, на спорт, значить, на спорт. Поки папа бігає, він, знаєте, раніше були такі колеса, ще при Союзі, що тримаєшся, біжиш на ньому. «Можна?» Та я говорю, впадеш, я ж не встигну пробігти. «Я буду триматися сильно». Біжить, голова трясеться, біжить», - з посмішкою розповідає Володимир.
Батько завжди був опорою та порадником для Андрія і намагався прищепити йому головні цінності.
«Сім'я - основне, сім'я, так, друзі, товариші, що друзям треба допомагати й не чекати від них, що буде якась віддача», - Володимир розповідає, які цінності прищеплював синові.
Саме батько й допоміг сину обрати майбутній професійний шлях – стати офіцером Національної гвардії України.
«Він запропонував мені: ось є така військова академія, поїхали подивимось, там, може, тобі сподобається. І якось воно мені зразу так зайшло в душу. Незважаючи на те що треба було там два роки жити при казармі, там багато людей, військова дисципліна», - пригадує Андрій на позивний Стайер.
У 2023 після навчання Андрій став до лав Нацгвардії вже в якості офіцера. Воював у рядах «Спартана», керував логістикою батальйону на Оріхівському напрямку. У той час як батько воював на Донеччині, у Серебрянському лісі. Вони постійно були на зв»язку і ділилися тим, чого не могли сказати матері та дружині.
«Приїхав, віддзвонився. На місці, все добре... Звичайно, переживаю. Хто б не переживав», - розповідає Стайер.
Батько - небагатослівний, особливо про те, що переживав на позиціях.
«Я кажу: «Що там, нормально? - Трошки піднасипають та й усе. Тримаємось». Хоча я насправді знаю, що там було пекло, мені цього ніхто не розкаже, тримає в собі. Він розуміє, підтримає, скаже: «Та, давай, там обережніше будь, уважніше там, і все буде добре». – Андрій пересказує телефоні розмови з батьком, які відбувались між чоловіками під час їх перебування на виконанні бойових завдань.
Володимир ділиться: не жалкує, що підштовхнув сина стати військовослужбовцем. Єдине, що радить: «Я йому одне казав: «Залізо - то таке, найголовніше - люди. Людей бережіть, а залізо дадуть нове!»
Після зйомки наші герої роз»їхалися по своїх підрозділах, і тепер знову чекатимуть один від одного дзвінків із коротким «Усе добре!»
