Слобожанський гвардієць Ігор відчуває себе на війні як вдома
У перші дні повномасштабного вторгнення росії Силам оборони вдалося відстояти Харків у тому числі завдяки солдатам строкової служби.
Про це повідомляє група інформації та комунікації 5 Слобожанської бригади Національної гвардії України.
На момент виходу матеріалу Ігорю виповнилось лише дев’ятнадцять років.
Ми зустрілися на базі патрульного підрозділу. Ігор – худорлявий юнак, який охоче відповідає на наші запитання, активно використовує популярні серед молоді сленгові вирази. Попри свою молодість Ігор вже встиг пройти через те, про що його однолітки не мали б знати взагалі.
«Я навчався у Шосткинському професійно-технічному училищі. Навчався два курси, виповнилось 18 років. Дуже хотілося служити в армії, сам прийшов до військкомату та попросив призвати», — розповідає Ігор. Продовжує, що всі чоловіки у їхній родині традиційно обирають професію військового – дід, батько, старший брат зробили такий вибір. Тож, наш герой на момент повномасштабного вторгнення вже декілька місяців служив у 5-й Слобожанській бригаді Національної гвардії України.
«24- го лютого о 03:48 пролунала тривога. Почулися вибухи. Нам швидко видали зброю та набої. Саме у цю мить я зрозумів, що розпочалось щось серйозне», — згадує Ігор. Він одразу ж почав проситися на передову, але командири йому весь час відмовляли через його юний вік.
«Ми стояли біля аеропорту, щоб запобігти висадці ворожого десанту. Я служив лише третій місяць, досвіду майже не було, тому ми з іншими бійцями з різних підрозділів самостійно тренувались у стрільбі та тактиці щойно нам випадала така нагода», - охоче розповідає Ігор. Далі були різні об’єкти, які охороняв його підрозділ.
«За рік після вторгнення підписав контракт. У червні нас спитали, чи хоче хтось поїхати під Кремінну, ми з другом зголосились. Перший вихід був без обстрілів, а вдруге ще, коли ми були у машині по нас били міномети дуже близько від нас», — пригадує Ігор.
За декілька днів почались штурми росіянами позицій слобожанських гвардійців. І так було до кінця ротації Ігоря.
«Найскладнішим для мене завжди було заїхати на позицію. Дорога прострілюється мінометами, поки їдеш у вантажівці, не один раз перехрестишся. А на позиції вже спокійніше, там можна випити кави, «відійти» від дороги. Просто треба уважним бути, старших слухати, вони завжди підкажуть та допоможуть, — зауважує Ігор. — Ми трималися, не зважаючи на те, що часом було дуже важко. Декілька разів на день по нас працювали танки та гелікоптери, наші позиції обстрілювали з мінометів. Одного разу, коли я ніс свіжі акумулятори для радіостанцій – почув близький вибух.»
Про контузію Ігор розповідає так, ніби переказує сюжет якоїсь комп’ютерної гри.
«Знайшов свій автомат, побратими допомогли, якось привели до тями. Дуже шуміло у вухах, боліла голова нестерпно, — Ігор пояснює, що тримався до кінця ротації зі своїми побратимами. — Ми були 34 дні замість 29-х, як планувалося. Мене відправили у шпиталь, де я місяць лікувався від наслідків акубаротравми. Вже все «норм», знов буду проситися на передову. Геройського поки нічого не зробив, але відчуваю, що на війні я вдома. Я розумію, що це незвично звучить, але мені тут комфортно».
Наразі Ігор разом зі своїм підрозділом перебуває на відновленні. Він мотивований, і вважає, що за свій вибір потрібно боротися до Перемоги.
