«Нехай краще вони дізнаються, що ми мертві, ніж те, що ми здалися»: історія 21-річного Героя України Віталія Коваля
Вихованець військового ліцею, курсант академії НГУ, командир взводу, заступник командира роти. Біографія Віталія Коваля на позивний Орел унаочнює слова батьків: син з дитинства хотів бути військовим.
Про це повідомляє відділення інформації та комунікації Східного Харківського територіального управління Національної гвардії України.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, новоспечений лейтенант відмовлявся від служби в тилу і перевівся в бойову бригаду. Під час останнього бою Віталій Коваль зупинив штурм «вагнерів» і врятував багатьох побратимів – ціною власного життя.
Мати Віталія Коваля, не стримуючи сліз, згадує, яким син був у дитинстві, і що йому подобалося. Улюблені предмети у школі – фізкультура та історія. Разом із братом ходив до військово-патріотичного клубу, відвідував секцію тхеквондо. Після 9 класу Віталій наполіг вступити до Кременчуцького військового ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. Мати думала, що коли син здобуде повну середню освіту, піде вчитися до полтавського вишу на викладача фізкультури.
«Я подзвонила сину і сказала: час подавати документи. А він відповів: вже подав, вступатиме у військове. Йому цього хотілося, він жив цим. І дуже пишався, що є військовим. Усього хотів досягти сам», – згадує мати.
Віталій гарно склав вступні іспити й став курсантом командно-штабного факультету Національної академії НГУ. Коли почалося повномасштабне вторгнення, гвардієць обороняв Харківщину.
Дружина Віталія Коваля Світлана говорить: з майбутнім чоловіком познайомилися ще підлітками.
«У ніч проти 24 лютого 2022 року я не спала, – згадує Світлана. – Річ у тім, що ми з Віталієм мали розписатися 25 лютого, у мене була сукня, у нього костюм… Мабуть, я не могла заснути через хвилювання перед важливим днем. Я тоді жила у Харкові на Салтівці, а Віталій в казармі. Вночі 24 лютого у квартирі задрижало скло на вікнах. І одразу мені написав Віталік: «Збирай речі, їдь з міста». Наступне його повідомлення: «Як ти? Я їду на війну».
Ще курсантом Віталій Коваль став на захист країни. А вже на початку березня випустився з Академії та отримав перше призначення: командир взводу в частині Нацгвардії в Ужгороді. Там ще у квітні 2022-го здійснив ще одну свою мрію: взяв шлюб із коханою Світланою.
Віталій продовжував рватися на передову – подавав рапорт за рапортом. Як розповіли потім Світлані побратими, чоловік написав їх близько 30. І зрештою він був призначений командиром взводу в 3-й бригаді оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана НГУ.
«З першого дня він хотів піти на позиції. Перевіривши його вміння та навички, я відправив Віталія на позиції до свого взводу, – розповідає командир Віталія Микола Ламанов. – Віталій облаштовував та організовував оборону трьох позицій. Молодий, міг перебігати між позиціями, відстані між якими кілометр-півтора. Вночі, вдень, зранку завжди ходив до своїх бійців. Сам розповідав, як і що треба робити».
Одна з героїчних сторінок Віталія – бої за селище Козача Лопань на Харківщині. Тоді його взвод знищив танк та три ворожі бронемашини, які зайняли оборону біля одного з важливих автошляхів. Віталій підбив Т-72 та знайшов всередині танку пораненого ворожого військового, якого вдалося взяти в полон.
Побратими з теплотою згадують свого командира. Попри чималу різницю у віці з багатьма бійцями взводу, Віталій зумів знайти спільну мову з усіма.
«Він ніколи не ставив себе вище за солдатів, спілкувався просто, його всі вважали своїм, поважали як офіцера. Тому, що Віталій був тямущим командиром, добре ставився до людей», – згадує побратим Андрій Бражник.
«Нехай краще вони дізнаються, що ми мертві, ніж те, що ми здалися».
Це слова Віталія, які він повторював щоразу, коли виїздив на позиції. У такий спосіб підіймав бойовий дух побратимів. Військовий заслужено просувався службовими щаблями. Новий – 2023 рік. Нова посада – заступник командира роти по роботі з особовим складом. Та нове завдання – під час оборони Бахмута на Донеччині.
Опорний пункт, який тримали побратими Віталія, ворог постійно крив з артилерії, але гвардійці стійко тримали оборону. 6 січня 2023 року загарбники пішли на штурм. Віталій кинувся на підмогу.
«Це був стрілецький бій з «вагнерівцями». Там було три будинки. В одному наша позиція, через дім – їхня. Ворог почав штурм наших позицій. Бійці запросили підтримки, а Віталій був призначений командиром оперативної групи – групи швидкого реагування», – змальовує останній бій Віталія його командир.
Ворожа група прорвалася до українських окопів, там їх знищив резерв на чолі з Віталієм Ковалем. Офіцер власноруч двома гранатами Ф-1 ліквідував дев’ятьох окупантів. Далі нова атака противника на «броні» із десантом. Віталій влучним пострілом з протитанкового комплексу NLAW зупинив російський БТР. А іншу бронемашину та піхоту знешкодили побратими Віталія. Після цього противник почав обстріл з мінометів. Орел наказав бійцям заховатися в бліндажі. Сам до укриття не встиг. Віталій загинув від ворожої міни.
«Він зупинив штурм «вагнерів». Поклав своє життя. Але при цьому врятував багато людей», – каже Микола Ламанов.
Подвиг військового відзначив Президент України. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові Віталію Ковалю присвоєне звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Нагороду в Києві отримували мати та дружина Віталія.
А ліцей у Кременчуці, де Коваль починав свій військовий шлях, тепер зветься його іменем. Пам’ятає подвиг свого командира й Олександр Петров:
«Віталій хотів бути військовим і ним став. З перших хвилин знайомства було видно, що це гідний офіцер, справжній військовий. Хотілося б, щоб таких в нас було більше».
Рідні Героя тепер живуть його настановами.
«Він часто казав мені: «Ти можеш», – розповідає дружина Світлана. – І тепер ця його фраза постійно у моїй голові. Я тепер можу все. Віталій навчив мене бути більш стійкою і витривалою».
