Історія Феї Слобожанських гвардійців

Жінка і війна – два, здавалося б, несумісні поняття. Дві прямі, що не мали б ніколи перетнутися. Ті, з них, хто пішов на фронт, віддали роки свого життя спротиву, боротьбі і відстоюванні правди зі зброєю в руках.

Про це розповідає 5 Слобожанська бригада «Скіф».

Медикиня 5 Слобожанської бригади «Скіф» НГУ Ліна – за лагідність і прозвана на фронті «Феєю», але її мотивації позаздрять навіть чоловіки.

«Мотивація у нас ще не скінчилась!», - з посмішкою вітає кореспондентів телерадіостудії МО України «Бриз» Ліна.

Тендітна, лагідна, ніжна, і разом з тим воїн, що спільно з побратимами боронить нашу землю від російської орди. За військово-обліковою спеціальність – фельдшер, а крім того - ще й психолог, і господиня на всі руки. Війна увірвалася в життя Ліни неочікувано, найбільше враження тих днів – заціпеніння душі і неможливість продовжувати жити, як раніше. А ще-велетенські черги із здачі крові, в яких вона також побувала, як донор.

«Я просто жила, працювала, кохала своїх рідних, свого песика, своїх котиків, маму, як і всі люди - жила своїм життям. Працювала я в державній установі Міністерства охорони здоров’я. Працювала більше 10 років, тому була мабуть чимось зв’язана з медициною», - пригадує початок широкомасштабної війни Фея.

ЇЇ життя і життя родини завжди було пов’язане із медициною, і як не сумно - з війною: бабуся пережила концтабір і дуже вболівала, аби завжди був мир. На жаль, надії бабусі не справдились. З першим ударом авіабомби Ліна зрозуміла, що треба лишати сім’ю і йти воювати.

«Ще з 14 року я дуже сильно переживала і всі теми-фейсбук, соцмережі - було все таке патріотичне, стежила за волонтерами, намагалась працювати, щось робити, допомагати комусь», - розповідає Ліна та додає: «Воно було якось на рівні відчуттів, мабуть генетично, бо мій дідусь військовиц фельдшер, пройшов війну, бабуся теж була санітарочкою, концтабор за плечима. Коли прийшла війна в той день в мене не було навіть сумніву, я знала, що щось буду робить, я ще не знала що, але знала що не буду стояти й чекати, я буду робити!» - пояснює своє рішення піти на службу до Нацгвардії Фея.

Остаточне рішення Ліна прийняла після зустрічі з колоною військових, що відправлялись на фронт у ті перші дні.

«Там стояли наші хлопці, я подумала хоч водичку й шоколадку дам, я вийшла з машини, а вони думають, хто це такий? Дивлюсь, а він такий худесенький, ну, років 20 мабуть, … навіть менший моєї доньки… Даю йому водичку шоколадку, обняла, сльози на очах … І в ту хвилину я вирішила що я не можу, от просто так сидіти», -пригадує Слобожанська Фея.

На кожному кроці Ліну чекало нерозуміння оточуючих - для чого туди йти, хай воюють профі, ти що будеш там робити зі своїми курсами такмеду? Але жінка вперто йшла до мети, і опинилась у військкоматі.

«В 14 році на базі нашого шпиталю зсушного проводили інструктори з Канади та з Ізраїлю дуже круті курси з такмеду, і я була наче на війні, мене дуже вразило, що так можна реально врятувати життя і необов’язково бути лікарем чи досвідченим хірургом», - Ліна пояснює військовим журналістам, чому вважала себе готовою для великої війни та продовжує: «Заїхала до військкомату, там стояв жовтенький такий бусік маленький. Я кажу: «Дівчатка, а можна записатись в тероборону?». Відповідають, мовляв, ні - тільки на війну. Кажуть: «Ми вас беремо». Я, не вірячи своїм очам, думаю - мене беруть! Супер, кажу, я буду за 15 хвилин. В мене був час поміркувати… я не розуміла, куди я йду, що, але розуміла, що мені це потрібно!», - розповідає Фея.

Перші емоції на фронті були складними, адже всі ми живемо у цивілізації, а війна, на жаль, примушує людину забути про її блага невідомо на який період.

«Реакція моєї дитини була, як у всіх дітей, які щиро люблять своїх мам. Я попросила вибачення і вона мене зрозуміла. Перші емоції були щось робить! Коли мені сказали: «Ви – фельдшер», думаю - я вже знаю, що робить, бо такмед - це круто. З перших днів почала пояснювати хлопцям, що таке турнікет, вночі побігла в медпункт, кажу - нам терміново потрібні аптечки. Скільки штук? На всіх! Мені їх там виписали, а в 3 годині ночі нам сказали – виїжджаємо. Я розумію, в нас зовсім нічого нема, хлопці тями не мають, що таке турнікет. Назначала медиків - ти будеш медик бойовий-санітар, дивись відео … Потім береш 5 бійців, розповідаєш їм - це такі були перший і другий день, було в такому форматі», - пригадує Фея.

А далі була війна і будні. Коли Ліні доводилося евакуювати поранених з поля бою, бажання було одне - доправити вчасно і зберегти життя.

«Коли ми були на Кремінній, там слава богу, нам вдавалося хлопців евакуйовувати, хоча це було 20 км по лісу, по непрохідній дорозі, там було дуже тяжко, але мене радувало, що ми можемо їх евакуйовувати, є така можливість. Жодного хлопця ми в Кремінній не залишили! Я своїм хлопцям завжди кажу: «Давайте вірити, якщо ми віримо, тоді воно дійсно допомагає!» - відкриває маленьку таємницю Фея.

Нині Ліна продовжує вивчати такмед і вже опанувала його на рівні інструктора, що викладає матеріал іншим. Це те необхідне і важливе, що вона мріяла зробити – бути корисною. А ще, зізнається - любить своїх побратимів і підрозділ, що став її другою родиною.

«Я як прийшла в 1 батальйон нашої 5 Слобожанської бригади «Скіф», так і дуже хочу, щоб закінчилась війна - я з 1 бату і пішла. В нас зараз вже всі навчені слава богу! Не слава богу, що в нас 3 рік війни, але слава богу, що ми вже знаємо, що з цим робити, і якщо ми цьому навчилися, то мабуть ми точно переможемо, бо було нам дуже нелегко. В нас не було підготовлених бійців натівського стандарту, в нас були звичайні хлопці, звичайні работяги 50 плюс, у яких там цілий багаж знань зовсім не по такмеду, і не по війні. Нам треба навчатись, розвиватись і не падати духом, мабуть так! Не можна зупинятись, треба вчитись, вчитись, вчитись, бо тільки так ми можемо перемогти!» - підводить підсумок інтерв’ю Фея.