У Харкові проходила виставка виробів ручної роботи
У Харкові з’явився виставковий простір, де проходять культурні заходи – виставки, концерти, поетичні вечори, що дає харків’янам надію на те, що місто оживає після масованих обстрілів та бомбардувань.
Починаючи з лютого 22 року у Харкові майже не проходили концерти, виставки, театральні вистави, бо місто жило під загрозою ворожого вторгнення. Згодом невеликі культурні заходи іноді проходили, але для театрів та концертних залів діяла заборона на проведення заходів. Це й зрозуміло – російські загарбники намагалися бити ракетами туди, де зібралося якомога більше людей, щоб було якомога більше жертв серед мирного населення.
У ці часи культурні заклади не тільки не працювали, а й закривалися зовсім, бо їх керівники вже не вірили, що в найближчому майбутньому культура у Харкові зможе відродитися. А інші – ентузіасти – стали організовувати культурні простори, як тільки кількість обстрілів помітно зменшилася. Один з таких просторів відкрився на вулиці Різдвяній, 16 минулого року.
Зараз цей культурний простір вже має свою історію проведених виставок. Наприкінці січня-лютого 2025 року тут проходила виставка виробів ручної роботи харківських майстрів і майстринь. А у рамках цієї виставки пройшла персональна виставка Юлії Соловйової, яка робить ляльки з тканини.
- Я працюю в Харківській державній академії культури на кафедрі мистецтвознавства. Моя трудова діяльність і моя мистецька діяльність взаємно переплелися та доповнили одна одну і збагатили – розповідає Юлія Соловйова.
- Я хочу розповісти про ляльку, яку зараз модно називати словом «мотанка», хоча це нове слово, авторський термін, який належить майстрині Людмилі Тесленко-Пономаренко.
Взагалі коли я почала робити ляльки, мені захотілося відійти від традиційних типажів - це немовля, княгиня і берегиня. Чоловічих образів у традиційній українській ляльці немає. Але мені хотілося зробити щось нове, новаторське, що спиралося б на традиції. Мене на таку ідею надихнула мама – поетеса Олександра Ковальова – створити ляльок, які б перегукувалися з поезією. Ця лялька, вона не просто сама по собі, вона створена за віршами моєї мами, вона несе сімейні традиції, тому що зветься вона Явдошка, а Євдокією звали мою прабабусю. А ще Явдошка – символ весняного циклу, символ приходу весни, відродження. Кульбабки на ній – це символ того, що природа відроджується, народжується щось нове.
Вірш, за яким створена ця лялька, - оптимістичний, життєстверджуючий. І я намагалася створити ляльку в образі маленької дівчинки, яка безстрашно ступає по снігу і приносить відродження, цвітіння, і щось нове вдихає в мертву природу.
- У Вас є ляльки в образі військових, у однієї в одній руці зброя, а в іншій – квітка. Що надихнуло на них, яка історія стоїть за ними? Чому Ви так поєднали – і квітку і зброю?
- Ця лялька створена в березні 22 року на вірш нашого харківського поета, барда, воїна. Він був на передовій, в найжахливіших місцях, на Луганщині, на Херсонщині, де були найтяжчі бої. В його душі є поетична струна, він пише вірші. З одного з них під назвою «Сонях» народився образ:
Над окопом виріс сонях, примостився скраю
Хто приніс нам у долонях зернятко – не знаю
Він гадає, охоронці ми йому, сердега
Виглядає вранці сонце, чи мене, Олега
Не заступлять небо хмари, сонце ясночоле,
Не страшні нам яничари, не таких бороли.
Я погладжу по голівці, напою водою
Сумно, брат, з тобою.
З цього вірша народився цей військовий. Мені закидали, що він одягнений не по формі нацгвардійця. Але це взято з книги, там зображено саме так. Мені потім радили змінити форму, але я не стала.
Є ще цікавий військовий за віршем цікавої чудової київської письменниці Олени Олір. Вона написала дуже проникливий вірш про звичайного рядового, тому що він не вважав себе героєм, а просто взяв до рук зброю і пішов захищати нашу Батьківщину. Це – поетичний образ, а в мене народилася лялка.
Я дуже вдячна пану Станіславу Душкевичу та його дружині Наталії за те, що вони мене запросили сюди саме з персональною виставкою. Це цікава ідея поєднання виставки з ярмаркою. Люди мають можливість прийти, щось купити, а щось просто подивитися, почитати вірші, надихнутися, поспілкуватися з людьми.
Тетяна Гольц змушена була переїхати до Харкова з Бахмута ще у 2022 році. Тоді вона вважала, що переїзд – це на пару тижнів, але сталося зовсім інакше. Так Тетяна стала біженкою, хоча це слово навряд чи підходить до неї. Жінка скоро знайшла себе, згадавши своє дитяче захоплення. Зараз вона робить ляльки з кукурудзяного листя та проводить майстер-класи з плетіння ляльок.
- Я біженка, я сюди потрапила з Бахмуту, але у мене є велика надія повернутися до свого міста, відбудувати його і продовжувати там працювати – розповідає Тетяна.
Я третій рік у Харкові і шукала куточок, де можна було б зігрітися. Цим куточком стало моє дитяче захоплення.
Влітку ми кукурудзу їмо – качанчик очистили, з’їли, а листя викинули. Я так не роблю. Я листячко зібрала, висушила, а потім воно перетворюється в різні вироби. Тут я можу показати ляльки. Вони всі різні, в них нема обличчя, нема очей, але вони кожна зі своїм образом. Можна створювати коників, є чудові бички, навіть жіночі прикраси.
Мені хочеться, щоб люди бачили в природному матеріалі щось таке, що нам потрібно. Це гарно, це потрібно, але повинна бути ще духовна жилка, яка пов’язує нас із природою.
У мене завжди була тяга до природи. Мені хотілося ходити в ліс, у поле, збирати квіточки, збирати букети, робити ляльок з травички. Це було моє дитяче захоплення.
Коли я займалася плетінням вдома, не було такої цікавості. А у Харкові люди приходчть, бачать і дивуються. Поряд зі мною стоїть хлопець, від був у захваті – як з лушпиння народжуються ляльки. І я зрозуміла, що це людям цікаво. Я називаю ляльки моїми ліками, вони мене лікують. А якщо вони мене лікують, то нехай і людям допомагають.
Я стала витягувати з цього. Мої дві перші лялечкі, вони такі примітивні, вони стоять переді мною в будинку, де я зараз тимчасово перебуваю. Вони мені такі рідні. Вони на вигляд некрасиві, але вони мене витягли.
Я пішла до дитячої бібліотеки і запропонувала позайматися з дітками. На той час у мене було кукурудзи мало. Я її натягала з базару і ми з дітками там робили ляльки. Потім я проводила майстер-клав в одній з бібліотек і познайомилася з жіночкою, яка організатор цієї виставки. І я потрапила на першу виставку. Я побачила, як людям цікаво. Я продовжила проводити майстер-класи, а потім у мене з’явилася ідея складати ляльок для виставки. Я тут сиджу і крім своїх ляльок запрошую на майстер-класи. А люди цікавляться.
Ірина Раздовська виставила на своєму стенді віночки, святкова бутафорія, дитячі вироби, декор.
Наталія Гладких розповіла про свої вироби - в’язану анімацію:
- Я в’яжу іграшки спицями вкругову, як панчішки в’яжуть. За фахом я вчителька початкових класів та малювання, але я працювала дизайнером наружної реклами. І у якийсь момент в мене сталася криза, як у кожної людини, вона тягнулася близько року. Одного разу потрапила на іграшки, в’язані саме спицями. Мене завжди вабили іграшки, ляльки своїми руками, це з дитинства. Я шила, в’язала гачком по журналам в’язала, але це не було моїм основним. Коли я побачила, що можна робити іграшки спицями, це мене дуже захопило. Це було хобі.
Коти – це любов з дитинства. У сім’ї завжди були котики, кошенятки. У нас зараз дома живе 8 котів, ми їх дуже любимо. У мене
В мене вдома бігає 8 котів – ось вони й стали образом для іграшок. Перші іграшки, які я стала в’язати, це були котики. Спочатку – стилізовані котики, зараз у мене таких нема. Але мені подобалося, щоб іграшки були схожими на справжніх котиків. Першим був мій котик, з сіамським фарбуванням. Він мене надихав, чк і тепер – коти мене надихають.
Перший рік війни я не могла нічого робити, місяців зо три я навіть не могла в’язати. Влітку вже в’язала, але не могла збирати, оформити. Це потрібен стан у рівновазі. Тому в перший рік війни нічого не народжувалося. Але на початку 23 року мені захотілося вже творити. В мене була модель великого кошенятки, і я розробили на основі неї маленьких кошеняток. У 24 році, коли дуже бомбили ТЕЦ, було дуже старшно. Але вже через тиждень я вже робила рожевого зайця, але він не виходив радісним, вийшов суворий харківський заєць.
Все це було на тлі великої кризи, великої депресії, і це допомогло мені вийти. Я не одразу стала продавати свої вироби. Але через 3 роки я вже зробила моделі, які зараз виставлені тут.
Мені подобаються в’язані іграшки, бо вони м’якеньки. Але поки ти в’яжеш, ти не бачиш, що в тебе вийде.
Виставки, концерти, театр, творчі вечори зараз необхідні людям, щоб відчувати життя попри негаразди і жахи війни. Тому практично кожен культурний захід отримує максимально можливу кількість відвідувачів.
Людмила Охріменко розповіла про свої враження від відвідування виставки:
- Перший раз з часу повномасштабного вторгнення ми всією родиною прийшли на виставку. І це таке свято, тому що три роки ти не був ніде в Харкові, не бачив ніякої виставки, не зустрічався з людьми, які роблять щось своїми руками і можуть запропонувати неймовірні речі, унікальні речі. А тут ти зустрічаєшся з ними. Багатьох я пам’ятаю, тому що на всі такі виставки ми завжди ходили і купували, тому що це речі, які ти більше не придбаєш ніде, тільки на виставці ручної роботи. Я думаю, що абсолютно всі харків’яни мусять прийти і придбати, тому що ці люди, які сюди прийшли, вони в Харкові, вони тут працюють, вони тут творять. Треба їх підтримати, тим більще що вони виробляють унікальні речі.
Організатор виставки Станіслав Душкевич розповів про те, як в нього з’явилася ідея створення культурного простору:
- Я засновник, співорганізатор цього простору. Ми знаходимось у виставкому просторі, де проходять різні події, такі як виставки, творчі зустрічі, концерти. Ми ще плануємо квартирники, , поетичні вечори та інше.
- Як зародилася ця ідея взагалі?
- Зародилася вона зовсім просто. Моя жінка сама майстриня, вона робить в’язані іграшки. І два роки війни вона в’язала в ящик – в’язала і складала в ящик, складала і в’язала.
В 2024 році ми вийшли з підвалів, в яких ховалися, коли ще ворожі літаки над Харковом літали. Вийшли, а життя продовжується, і ми хочемо жити. А в майстрині творчість – це такий антидепресант. Через творчість більшість майстрів, які були у нас на першій виставці у травні 2024 року, витягнули себе з глибокої ями депресії. Ми з ними проводили бесіди, короткі інтерв’ю, і вони казали, що врятували себе за рахунок того, що щось створювали – ляльки, шили якісь вироби, робили прикраси. І це їх душі врятувало.
Перша виставка – вона була в форматі фестивалю майстрів - вона показала, що треба публіці. Люди приходили і казали, що не розраховували, що Харків живе, створює такі прекрасні речі, що наші майстрині живуть і творять, і їх твори веселять душу і вселяють надію на те, що Україна непереможна і дух українців непереможний.
Росіяни, які читають наші пабліки, кажуть: «У них там ярмарки…» А нам тільки додається настрій, тому що ми живемо, ми творимо, незважаючи на те, що може прилетіти ракета, дрон і інший непотріб.
- Як можна долучитися, якщо майстриня чи майстер хоче презентувати свої роботи?
- Ми приймаємо всіх, треба тільки звернутися, показати, що вона робить і я буду радий. Це буде починаючий майстер, чи ас-майстер, не має жодного значення. Всі колись були починаючими майстрами, і на виставках, спілкуючись із своїми шанувальниками, вони набувають своєї сили, стверджуються в своєму напрямку.
Участь у ярмарку щось коштує, оскільки нас ніхто не фінансує, ми все робимо за свої кошти. Тобто майстри скинулися, щоб ми могли орендувати це приміщення, сплачувати за світло, тепло і таке інше. Це така кооперація, сказати, що це для нас бізнес – це смішно. Майстри платять той мізер, який дозволяє їм виставитися і простір міг розвиватися в напрямку творчих ініціатив.
У нас були творчі зустрічі з майстрами, які розповідали про себе, про свій напрямок розвитку, про своє ремесло, про свій мистецький шлях.
До нас зараз завітала відома письменниця Людмила Охріменко, яка пообіцяла презентувати тут свою нову книгу, присвячену харків’янам – «Харківський намет». Це книжка, де в художній формі описані люди, які тримали Харків з часів Майдану, які тримали волонтерський намет на площі Свободи, і продовжують тримати Харків зараз.
Я зараз стою біля місця, яке ми виділили для персональної виставки нашої яскравої майстрині Юлії Соловйової. Це тематична виставка авторських ляльок. Вона через своїх ляльок переосмислює історію України, середовище, в якому вона живе. Юлія Соловйова представила виставку якою вона показала свої думки про історію України, українську долю, тут іще доєднався поетичний ряд. Тут особливе значення мають вірші, написані відомою поетесою Олександрою Ковальовою, матір’ю Юлії. І ця поетична творчість стала ляльками. Лялькі і поезія. Поезія, яка народила ляльок та ляльки, які точно виражають думки автора.
У нас в гостях був поет-фронтовик, бард Олег Бородай. Він виконав кілька своїх пісень. А тут є ляльки, створені на його вірші.
Вже через тиждень у нас тут був великий концерт авторської пісні, куди прийшли старійшини руху бардів – Юрій Чайка, Віктор Сидоренко… Ми співали разом українські пісні.
Люди у Харкові вже втомилися ховатися від обстрілів і шукають можливостей надихнутися чимось цікавим, прекрасним. Тим, що дасть їм сили працювати і творити. А отже місто живе і поки містяни мають такий настрій, буде жити, хоч як би ворог не намагався перепоганити нам життя.
