Виставку солдатських фотографій «Неоголошена війна» відвідали особливі гості. Легендарний комбриг 92 ОМБр полковник «Вітер» і не менш легендарні ветерани цієї ж бригади. Якщо сказати сухо – товариші по службі, якщо як є – брати, які пройшли пліч-о-пліч кілька років війни з російськими загарбниками.
Неоголошена війна» - проект харківського фотожурналіста Юрія Ворошилова - вже викликала великий інтерес як у бійців, так і у мирних людей. Про це говорить вже те, що сам автор постійно присутній на виставці, виконуючи роль екскурсовода. І практично щодня він розповідає солдатські історії відвідувачам. Найчастіше це люди, які проходили повз і зайшли скоротати час. Нерідко приїжджають школярі та студенти - групами і класами. Юрій вже вивчив більшість історій, пов'язаних з фотографіями, про які він розповідає, напам'ять. А вчора на виставці було особливо людно. Щоб її подивитися приїхав колишній командир 92 окремої механізованої бригади полковник з позивним «Вітер».
92 бригада успішно воює з самого початку війни. Її бійці побували практично в усі найгарячіших точках, найжорстокіших боях. І ті, хто звільнився в запас, і ті, хто служить стали бойовим братством. Тому вітати свого командира прийшли всі, хто зміг. Ветерани, які живуть мирним життям на громадянці, військові, які служать в армії, волонтери, які забезпечували бригаду всім чим могли - все, хто з ним служив, хто його знає, пам'ятає і шанує.
Прийшли також майбутні офіцери, які тільки осягають тонкощі військової справи в кадетському корпусі. Колись вони будуть служити, командувати людьми, захищати нашу Батьківщину. А зараз вони в усі очі дивилися на бойового офіцера, який розповідав про війну. Такого в кіно не побачиш і в книзі не прочитаєш.
Про «їхтамнетів». Трапилось так, що наш секрет попав у засідку. І ми виходили на зустріч 45 бригада російського спецназу. Група цієї бригади захопила наших бійців 3 батальйону. Поки вони їх за собою тягли, снайпер міну ОЗМ-72 ногой взірвав. І в результаті у нас 2 «200», у них 3 «200». Пройшло декілька днів. Ми з ними домовились, що заберемо загиблих. Ми забирали своїх, вони – своїх.
Це вже були кадрові російські військові. І коли ми з ними спілкувалися, то там була своя честь. Вони поважали нас за те, що ми вийшли, за те, що ми воюємо.
Розмова з російським офіцером:
- Ти фашист!
- Я такий же фашист, як ти бандерівець.
На той час вони вже сказали – Нам без різниці, де воювати, ми просто заробляємо гроші, десять років ми воюємо. Це 45 бригада, у всіх наколки ЗакВО – Закавказьский військовий округ, тобто люди, які звикли воювати. Але в них була своя честь. Що мені тоді сподобалося, я не те, що їх хвалю. Але за те, що ми вийшли, за те, що ми завдали їм поразки нашого полоненого, який був затриманий, перестали катувати й телефонувати матері. Тоді це вже був великий плюс.
Далі це – наші танкисти. Це Бандера і це Бандера – позивний такий.
Про сворення танкового батальйону. Дебальцево для нашої бригади була цікава сторінка тому що коли на дебальцівському напрямку було загострення, було загострення і на луганському напрямку. Тоді було прийняте рішення всі підрозділи, весь особовий склад бригади ми забрали до себе. І було створено танкову ротно-тактичну групу – було 6 танків, 3 БТРа, 3 ЗУшки. Було 78 чоловік, вони дійшли до Ізюму, де їх назвали ротно-тактичною групою і відправили на Дебальцево.
На дебальцевському напрямку, завдяки деяким полководцям, їх завели в одне село, і потім командир сектору оголосив їх зрадниками. Мне викликав на прямий зв'язок командувач АТО і наказав знайти цю групу, щ обуло зроблено і в подальшому все керівництво ними здійснювалося мною, причому по мобільному телефону. Це мабуть вперше в історії війни таке було. Але так трапилося, що за 250 кілометрів доводилося ними керувати. Вони були кілька разів передані у різні бригади.
Танкісти знають, що таке стрільба на далекі відстані. Ми це перші починали. Таблиці для стрільби тоді були засекречені. От саме ці курсанти, вони тоді були контрактниками, виконували перші стрільби. Завдяки їм наш танковий батальйон ожив. От вони стоять, мені дуже приємно, що вони тут є.
Про способи зігрівання. Ми дві доби копали, вирили бліндаж. Но єто така назва… І вночі грілися розвідники – ставили свічку і сиділи навколо. Кажуть, градусів зо два наганяла – вже було тепло.
Кажуть, якщо комбриг копав, було два варіанти – або приклад показати, або змерз.
Ще третій є – вугілля накопати, Донецьк же багатий...
Ще треба було на собі носити по півтора кілометри бревна. Ось є фотографія, ось ці бревна. Дуже багато було покинутих – бійці несуть і кидають, бо обстріл починається. Потім доносили. Але за два місяці це була непогана позиція.
Про боротьбу з беспілотниками. Ось це був самий перший збитий безпілотник «Орлан-10», 14 рік. Це були наші зенитчики, які стояли на Фасаді. Вони збили, пішли, принесли його. Командир розрахунку Палич був нагороджений за мужність. А решті – чим зміг, лоток яєць вже добре.
Про мінну війну. Було так, що ми стоїмо, а вони стріляють. Граната, друга, потім РПГ, СПГ, калібр збільшується. І ще мінна війна. Під Луганськом були протипіхотні міни – від ПМН1 до ПМН4 вже дійшли. Хто на Веселкі був – знає. ПМН4 – до неї торкаєшся, вона миттєво спрацьовує. А на донецькому напрямку вже біли фугаси. ОЗМ-702, МОН-90, МОН-50. Причому з сюрпризами ставили. Протитанкову зриваєш, а під нею МСка спрацьовує
Легендарний «Вітер» представляв своїх легендарних однополчан. «Бандера» пройшов Майдан і після нього зненавидів беркутівців. Але так сталося, що в боях він стояв поруч з колишніми бійцями «Беркута» і вони разом тримали оборону. Ще один боєць-кулеметник під час бою так входив в азарт, його неможливо було відтягнути від кулемета. Зустріли оплесками лікаря, який рятував життя, лікував, зашивав бійців. І волонтер Тетяна Бідняк, яка з перших же днів війни вже допомагала 92 бригаді, забезпечуючи її всім необхідним. Волонтер Діма «Бус» - він як раз зараз займається ремонтом армійських машин.
І всі ці дорослі сміялися, згадували війну, раділи тому, що живі на очах кадетів. А ті просто очима їли бійців. Тим більше, що на грудях майже у кожного по кілька орденів і медалей. Ось вони нинішні наші герої - стоять, розмовляють, сміються прямо перед хлопцями. У нас вже є свої сучасні герої. А виставка нагадує про це вдячним глядачам.
