Гвардієць Пастор після війни вирішив стати ближче до Бога
«Можливо, піду вчитися на священника. Бог не один раз мене рятував, я відчуваю, що це моє», – каже гвардієць Пастор.
Про лідерські якості та як це впливає на дії в бою відділенню інформації та комунікації Східного територіального управління Національної гвардії України розповів боєць Пастор.
Ми ведемо нашу бесіду десь недалеко від теперішнього кордону з російською федерацією. Навколо поля та лісопосадки, літня спека витискає вологу з тіла як сушарка.
Тут зараз тихо, але це оманлива тиша, сюди, на позицію, не рідко «прилітало» та намагалися заходити ДРГ.
З бійцем ми спілкуємося біля блокпоста. Амуніція підігнана, нічого зайвого, зброя у гарному стані, споряджена коліматорним прицілом та підствольним гранатометом.
У Пастора щира, трохи втомлена посмішка, яка випромінює доброту та внутрішній спокій. Ми вже знаємо, що його подано на високу державну нагороду, вітаємо його з цим та починаємо розмову, питаємо про позивний.
«Позивний взяв такий, бо вірю в Бога. Коли брав такий позивний, вірив, що буду допомагати своїм друзям, направляти їх трохи. У мене це виходить. Посада – старшина роти. У мене у підпорядкуванні 7 сержантів. Я маю відповідати за майно, видавати його, вести облік, а фактично воюю, сам попросився, щоб бути з хлопцями на передовій», - сміється Пастор.
Далі він розповідає, що за освітою – ветеринар, але жодного дня не працював за спеціальністю. З 2001-го року після строкової служби підписав контракт як професійний військовий. Додає, що строкову служив у Донецьку, в інженерно-саперній частині, завідував складом зберігання техніки.
«Ці навички знадобилися у цій війні, бо я добре знав техніку, яку використовує наш ворог. От, наприклад, по звуку можу відрізнити, що за техніка їде чи працює. Був випадок, по нас почав працювати УР-77, «Змій Горинич». Це установка розмінування. Дуже потужна вибухова зброя. Я по звуку визначив, що це, зв’язався з нашою аеророзвідкою, вони терміново вилетіли, підтвердили. Ми її не змогли знищити, але влаштували їм таку зустріч з артилеристами, що вони навіть перестали виїжджати працювати по наших позиціях, працювали в інших місцях», - з неприхованою гордістю каже Пастор.
З подальшої розмови, дізнаємося, що початок повномасштабного вторгнення Пастор зустрів в окупації. Після закінчення контракту пішов працював на завод. Він не встиг своєчасно евакуюватися, бо ворог дуже швидко зайшов з боку Куп’янська.
«У нас велика родина, у мене три брати та три сестри. Всі три брати воюють, вони жили ближче до Харкова. Вони змогли виїхати та одразу пішли служити. А я не встиг», - з гіркотою у голосі згадує Микола.
Далі він розповідає про звірства окупантів, що було дуже небезпечно, він переховувався, не виходячи з будинку. Що при першій можливості збіг з окупованого містечка. У військкомат прийшов 27-го липня.
«Мене одразу взяли, бо я мав досвід та відчули, що я маю хист керувати бійцями на полі бою як сержант. Дуже важливо вести людей за собою, – зазначає Микола та продовжує: Треба було з перших днів брати відповідальність, бойового досвіду майже ні у кого не було, так і вийшло, що навчав, що сам знаю, допомагав, підтримував. Пастор як є.»
На початку контрнаступу брав участь у визволенні Куп’янська, навколишніх сіл. Гвардійці проводили там стабілізаційні заходи, а потім вже воювали у лісах під Кремінною. Питаємо, за який бій його подали на нагородження орденом «За мужність». Пастор довго думає, потім, ретельно підбираючи слова відповідає, що, скоріше не за якийсь конкретний бій, а по сукупності своїх дій.
«Тут було дуже важко спочатку. З кожним днем нас ставало все менше, ми втрачали друзів, кожен день був як останній. Багато хто втрачав спокій, але мені вдавалося достукатися до своїх друзів, з нашої роти не було жодного втікача. Я багато розмовляв з бійцями, вони мене слухають. Ми добре воювали. Я думаю, що в цьому є і моя заслуга. Напевне, за це більше і подали на нагороду», — ділиться підсумками своїх роздумів Пастор.
Від представників командування ми також дізналися, що яскраві лідерські якості Пастора, дозволили гвардійцям втримати одну позицій. Він тоді зайняв місце пораненого кулеметника та вміло командував діями підлеглих. Атака захлинулася, ворог відступив, полишивши своїх поранених та вбитих.
Ми спитали, що для Пастора є Віра. Він робить досить довгу паузу, видно, що питання було дещо несподіваним. Каже, що Віра у Бога – це, у першу чергу, – віра в людей, що тебе оточують, що тут і зараз поруч з ним кращі люди, яких він бачив.
Пастор розповідає, що схильний довіряти людям. Розповідає про друга, який потрапив у полон.
«Ходять чутки, ніби він здався сам, добровільно, у полон. Я не вірю в це, він добре воював. Думаю, що ворог спеціально цю дезінформацію поширює, щоб порушити наше братерство та Віру у побратимів. Ми маємо протистояти цьому Злу, бо на нашому боці Правда та Бог», — з біллю у голосі говорить Пастор.
Наостанок, питаємо воїна про плани після Перемоги. Микола замислюється, тінь посмішки то з’являється, то згасає на його обвітрених степовими вітрами губах.
«Думаю над цим. Спочатку хочу просто відпочити з родиною та рідними. Є дружина, син, давно їх не бачив. Помандрувати світом, можливо. Я хочу велику родину, декількох дітей, мінімум трьох. Ну, це як Бог дасть. Можливо, піду вчитися на священника. Бог не один раз мене рятував, я відчуваю, що це моє, — з просвітленою мрійливою посмішкою каже Пастор, і, ніби повернувшись на землю, додає. — Поки ж доводиться своїм автоматом відспівувати окупантів.»
Гвардійці 5 Слобожанської бригади є питомою складовою Сил Оборони України. Вони професійно нищать російських загарбників на східних рубежах й відчайдушно б’ються за волю та суверенітет українських земель. Вони продемонстрували свій професіоналізм на Харківському, Ізюмському, Балаклійському, Куп’янському, Кремінському напрямках. Всі, хто бажає битися за власну землю, може приєднуватися до них.
