Перша жінка-магістр Національної Академії НГУ та офіцер-психолог як ставити і реалізовувати цілі

«Відступати – це та задача, яку не можу виконати за жодних умов» - старший лейтенант Валерія Ковінько розкрила секрети шаленої жаги саморозвитку.

Де брати енергію? Як свої недоліки перетворити на переваги? І при цьому залишатися щасливою дружиною і люблячою мамою-взірцем для доньки? Перша жінка-магістр денної форми навчання оперативного факультету Національної Академії НГУ та нині офіцер відділення психологічного забезпечення Східного територіального управління Валерія Ковінько розповіла про те, як ставити цілі і реалізовувати їх всупереч усім раціональним аргументам.

Валерія зростала «татовою донею», і ніхто й ніколи не міг нав’язати їй свій вибір. Стати психологом було її особистим рішенням. А от перетворитись на військового психолога – це вже історія пригодницького жанру про пристрасну жагу досягти своєї мети, яку раптово охопила студентку психолого-педагогічного факультету Луганського національного університету щойно вона спробувала себе у цій якості під час практики в обласному військкоматі у 2010 році. Стресостійкості військовослужбовців була присвячена її перша магістерська робота, домогтися ж можливості працювати зі строковцями, студентці педагогічного ВНЗ коштувало неймовірних зусиль! На той час без військової освіти здобути цей фах не було майже жодної можливості, ще й вік (23 роки) вже не дозволяв вступити до військового вищого навчального закладу. Але мрії існують для того, щоб їх втілювати у життя, – впевнена пані Валерія.

«Коли мені зателефонували з полку (військова частина 3035, тоді дислокувалася у Луганську – прим. автора), що є посада для жінки-військовослужбовця, то я, навіть, не задумувалась, на яку йду. Я була щасливою, що зможу вдягнути форму. Армія – це, дійсно, те, що треба тільки любити! Два роки, які я віддала військовому зв’язку пролетіли як мить. Незабаром я стала молодшим сержантом», – ділиться Валерія.

Проте невдовзі прийшов апокаліптичний жах весни-літа 2014-го року. Нічний штурм і, врешті, захоплення російськими найманцями та їхніми прихильниками військової частини 3035, де вона тоді служила, мав перекреслити її мрію назавжди.

«Наступного дня я мала заступати на чергування, проте всю ніч моніторила інтернет, – продовжує Валерія. – Процес захоплення полку відбувався, фактично, у прямому ефірі. Військова частина знаходилась серед багатоповерхівок. Шансів втриматись не було. Постійно мучило одне питання: «Що буде далі? Невже це все?» Трохи раніше штурмували конвойний батальйон, тоді загинув Дмитро Шелємін. І ось на ранок частина була розграбована і перебувала під повним контролем сепаратистів, деякі вікна кабінетів вигоріли вщент. Вже за два дні я їхала залізницею до Харкова, щоб більше ніколи не повернутися до Луганська! Потяг тоді запізнився на чотири години, ми змогли виїхати, проте в дорозі на нас почали полювати озброєні російські найманці. Нас врятувало лише те, що ми добиралися інкогніто, без документів та форми. Того разу нікого не схопили і не зняли з потяга. Вже пізніше я усвідомила, це могла бути моя остання мандрівка».

Хто б міг тоді подумати, що цей крок у невідомість, стане стрибком до мрії? Тоді ж Валерія мала з собою лише пару суконь. Перша ніч у незнайомому місті пройшла на кушетці у маніпуляційному кабінеті медичної частини.

«Тоді, власне, почали формувати штат 3-ї бригади оперативного призначення. І саме тут згодом з’явилася потребу у психологах. Я мала таку освіту і з радістю встала на цю посаду та отримала первинне офіцерське звання молодшого лейтенанта. Вже з лютого 2015-го року я, а також моя колега Маргарита, яка наразі служить в ОЗСП, стали одними з перших жінок-психологів, які працювали психологами в районі проведення АТО. Все тоді було незвичним, складним, і, навіть, хаотичним. Було багато стресових ситуацій. Ми об’їздили всі наші блокпости, при чому не лише нашої бригади. Дислокувалися на той час у звільненому Слов’янську. І тоді я зробила парадоксальний висновок, який дивує більшість мої цивільних колег: військова та цивільна психологія – це настільки різні вектори цієї науки, що замінити одне іншим просто неможливо. Війна – це не ті нормальні умови життя, до яких ми звикли. Тут працюють інші причинно-наслідкові зв’язки!» –  наполягає Валерія.

Все ж таки війна у неї забрала чимало, й інша людина могла б, взагалі, опустити руки. Проте нові обставини не породили в неї агресії, не завели її в глухий кут.

Навпаки вона знайшла в собі сили вірити й любити:

«Назар був командиром одного з проблемних блокпостів, де мені часто доводилось бувати. Виявляється, що він вже тоді намагався підібрати до мого серця ключик, проте я помічала лише проблеми бійців. Мені було не до особистого життя. Пізніше він зізнався, що помітив мене раніше, але якось розповісти про свої почуття не судилося. Доля терпляче готувала нам цей сюрприз аж до повернення із зони АТО. Ми побралися без роздумів і вагань.  Не повірите, але я тільки зараз, навчаючись в Академії, почала усвідомлювати наскільки це надійна, терпляча, сильна, самовіддана людина. Ми, ніби, завжди дивилися в одну сторону, аж раптом я озирнулася і, наче, побачила його вперше. Це був відвертий шок!», – каже ця відчайдушна жінка.

Та у психологів теж бувають кризові періоди, коли життя наповнюється невизначеністю, з’являється прагнення все покинути, коли здається, що все у світі проти тебе. Саме такі часи настали у Валерії у перші місяці 2019 року, та ще й підходив до завершення її контракт – важкий етап роздумів для будь-якого військового. Та зраджувати мрію, яку вона вже, фактично, реалізувала, нацгвардійка не збиралась. Вона вирішила вступити до Національної академії НГУ і закінчити її з «золотою медаллю» чи хоча б з «червоним дипломом», як свого часу університет і школу. Вона настільки ясно це уявляла, що все повторилося до найменших дрібниць. Хоча доля й далі підкидала неприємні сюрпризи і підкладала міни уповільненої дії. Навчатися на оперативному факультеті їй – старшому лейтенанту – було чи не удвічі складніше, ніж її колегам – досвідченим майорам та підполковникам (зрідка капітанам). Їй довелося їх наздоганяти – і це були надзвичайно важко. Саме тут у нагоді стали фахові знання:

«Психологія допомагає перемагати. Я маю дуже стрімкий, нетерплячий темперамент. Відступати – це та задача, яку не можу виконати за жодних умов. Я використовувала всі можливі техніки заспокоєння та зосередження. Ще я не вмію зубрити, натомість маю у всьому розібратися: встановити зв’язки, пізнати структуру питання, оцінити реальність, – і вже потім йти далі. Мій конспект – зрозумілий лише мені: суцільні візуальні образи, схеми, стрілочки. Я ж була першою жінкою, яка вчилася на стаціонарі оперативного факультету НАНГУ, я не мала права навчатися абияк! Я мала довести – ми можемо! Розуміла: будь-якої миті можна перекреслити свою мрію якоюсь дрібничкою!»

Життя Валерії не назвеш простим. Але вона – щира та відкрита, а ще вірить: жага розвитку, сила характеру, любов чоловіка, знання психології допомагають реалізувати її найзаповітніші мрії. Та на цьому її секрети не закінчуються. Вона спить приблизно чотири години на добу, паралельно навчається у Харьківському інституті Гештальту і Психодрами, де мріє отримати сертифікат, який дозволить їй займатися психотерапією, аби допомагати людям! Крім того, вона примудрилася з цуценя чихуахуа виростити «найдобріше створіння у світі», що вже досить дивно. Проте найбільшою гордістю та невичерпним джерелом енергії та щастя Валерії – є її доня Софія. Мала ходить до садочка і розповідає, що хоче служити, як мама і захищати Україну!