На межі: проект про гвардійських ветеранів чорнобиля. Історія харків’янина Миколи Бовкуна

Герой нашого матеріалу у переддень Чорнобильської трагедії, діставши мозаїку зі свого 86-го розповів нам, який з 10 днів активної фази був для нього на межі…

Офіційно: 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався вибух, який повністю зруйнував реактор. Так звана активна стадія аварії тривала 10 діб. Весь цей час відбувалися надзвичайно інтенсивні викиди радіоактивних елементів. У тому числі - ізотопів урану, плутонію, йоду-131 (період напіврозпаду 8 днів), цезію-134 (період напіврозпаду 2 роки), цезію-137 (період напіврозпаду 30 років), стронцію-90 (період напіврозпаду 29 років). Перші дні гарячий струмінь піднімався над розвалом реактора на висоту понад кілометр, пізніше - на кілька сотень метрів.

В епоху інформаційного суспільства важко уявити, що керівництво СРСР замовчуватиме аварію на Чорнобильскій АЕС ще деякий час після вибуху.

 «Ми не знали подробиць про аварію. По новинам нічого не показували. В той час ми дізнавалися про події по модним приймачам ФЕД, що ловили хвилі радіостанцій «ВВС» та «Голос Америки», – розпочинає свою історію Микола Бовкун.

Старший прапорщик у відставці Микола Кирилович Бовкун – ветеран МВС. Він прослужив 31 рік (зі своїх 58), а сьогодні продовжує працювати у 5 Слобожанській бригаді комірником на продовольчому складі.

На момент катастрофи ЧАЕС йому було лише 24 роки.

Служба у зоні відчуження

 «Ми вирушили до Прип’яті 9 травня. Частина поїхала майже у повному складі. Нам дали час на розміщення пів доби. Ми розгорнули наметове містечко у 30 км зоні, а службу несли у 10 км зоні з південної сторони від ЧАЕС. Харчувалися пайками».

Військова частина виконувала завдання з охорони громадського порядку. Військовослужбовці охороняли місто від мародерів, адже виносити щось з зараженої зони насамперед було небезпечно.

Про страх Микола Кирилович згадує не охоче, змінює позу, у якій сидить, і нервово крутить ручкою у руках. Говорити про страх для військових не звично.

«Часу на страх не було. Ми несли службу через добу. Все що ти встигав у вільний час написати короткий лист до дому, що «все в порядку». У мене тоді синові було 4 місяці. Звісно я хвилювався за сім’ю».

Випалена земля

Про те, що українське місто Прип’ять колись стане зоною відчуження у перші дня після аварії ніхто не думав. Оцінювати масштаби могли лише спеціалісти.

«Ми патрулювали місцевість і бачили прямо посеред лісу наслідки викидів. Вони залишають після себе чорні плями як при випаленій землі».

Найобережніше гвардійці відносилися до заліза, бо воно концентрує радіацію. У бійців були патрулі на БТР, які власне повністю із заліза. Ще одна загроза від якої було не врятуватися –  радіаційний пил, який осідав всюди.

«За час відрядження ми декілька разів змінювали одяг та чоботи, адже при замірюванні він показав високу дозу зараження. При виїзді з 10 км зони на спеціальних пунктах колеса на машинах обмивали водою. Ми намагалися самі навчати один одного як рятуватися. Я не пам’ятаю, щоб ми одягали протигаз. Від нього не було ані порятунку, ані користі».

Про наслідки «ліквідації наслідків»

Вже через 2 роки після чорнобильського відрядження у 1989 році у Миколи Бовкуна діагностують вегето-судинну дистонію. У заключенні напишуть «пов’язане з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС». 30 років це відрядження карбується у пам’яті чоловіка постійною головною біллю. З 2010 року він має 2 групу інвалідності. Гумор притаманний військовим навіть у найтяжких ситуаціях, здається, здатен приховати усі важкі моменти.

«Ви можете запитувати у мене коли буде дощ. Через головний біль я завжди знаю погоду на завтра», - посміхаючись каже Микола Кирилович.

Але очі, які бачили страшні наслідки техногенної катастрофи не ховають нічого.