Результати позачергових парламентських виборів в Україні навряд чи можна віднести до розряду політичних сенсацій.
Сенсацією була приголомшлива перемога тепер уже (або поки ще) колишнього телевізійного шоумена Володимира Зеленського на виборах президента країни. А ось після цих виборів тріумф наспіх створеної прихильниками нового глави держави, а до цього часу існувала виключно на папері партії «Слуга народу» був фактично визначений, тим більше в разі проведення позачергових парламентських виборів, коли захват у зв'язку з появою нового обличчя в резиденції глави держави все ще не затих.
Зеленський прагнув до проведення цих дострокових парламентських виборів ще до перемоги на виборах глави держави, і його можна зрозуміти. Україна - при всіх президентських повноваженнях і всьому тому неформальному авторитеті, який має голова держави, - парламентсько-президентська республіка. Без парламентської більшості, без контролю за урядом президент часто виявляється практично безпорадний, що довели останні роки перебування на посту глави держави першого президента саме парламентсько-президентської республіки Віктора Ющенка.
Контроль над парламентом, таким чином, виявляється найпершої і найголовнішим завданням будь-якого нового президента країни. Поки немає остаточних результатів виборів (особливо по мажоритарних округах), важко сказати, чи добився цього Володимир Зеленський в повній мірі. Але ось що виявляється очевидним: він близький до такого контролю. Якщо приблизно до 126 голосам, які президентська партія отримає за партійними списками, вдасться приєднати ще сотню голосів депутатів-мажоритарників, тоді партія Зеленського зможе вперше в історії сформувати однопартійну більшість у Раді. Якщо ж такої кількості мандатів не знайдеться, «Слугу народу» доведеться шукати підтримку у інших партій, а це не так просто.
Чи не тому, що бажаючих створити коаліцію з «Слугою народу» немає, такими партнерами потенційно можуть стати і партія відомого музиканта Святослава Вакарчука «Голос», і партія «Батьківщина» колишнього прем'єр-міністра Юлії Тимошенко. А тому, що всі інші фракції в парламенті будуть дуже невеликими на тлі «партії влади» і одного коаліційного партнера може просто не вистачити. Тут можуть початися класичні українські торги, розподіл портфелів, розмови про «золоту акцію» - з подальшим, таким же звичним, розпадом коаліції в разі ухвалення урядом неминучих непопулярних рішень.
Але в будь-якому випадку сумніватися в тому, що Зеленський парламентську коаліцію сформує і що більшість у нього буде, годі й говорити. Найцікавіше, звичайно ж, почнеться після її формування. Як і після обрання Зеленського президентом, ми практично нічого не знаємо про нове керівництво України. Ані того, хто буде новим прем'єр-міністром, ані того, хто буде новим міністром оборони, ані кандидатур інших ключових міністрів, ані того, хто буде новим спікером парламенту, ані того, хто навіть буде новим послом в Сполучених Штатах (призначення для України, мабуть, рівне з постом міністра оборони).
На всі питання у президента і співробітників його офісу один і той же відповідь: кандидатури вивчаються. Втім, відразу ж після парламентських виборів Зеленський пролив світло якщо не на імена, то на підходи до імен, заговоривши про технократичний уряд. І цим ще раз довів дивовижну схожість своїх підходів з підходами свого попередника Петра Порошенка. У публічній площині Зеленський продовжує вдало грати роль президента Голобородько з кіносеріалу «Слуга народу», а в площині політичної виконати роль Порошенко йому вдається не набагато гірше. У 2014 році Порошенко теж став несподіваним кандидатом і переможцем на виборах президента, адже ще в останні дні Майдану обговорювалися інші кандидатури. У президентській адміністрації (що відразу ж після обрання Порошенка, що відразу ж після обрання Зеленського) на відповідальних посадах з'явилися близькі до нового голови держави люди, яким він довіряв в своєму попередньому житті. Партія президента в 2014 році виникла в буквальному сенсі нізвідки, але завдяки довірі до Порошенка цьому новому формуванню вдалося створити найбільшу за кількістю мандатів фракцію в парламенті (хоча до успіху «Слуги народу» Блоку Петра Порошенка, звичайно, було далеко).
І так, тоді, п'ять років тому теж говорили про нові обличчя, склад парламенту оновився більш ніж наполовину. А коли прийшла пора рекомендувати міністрів в уряд, від партії президента були запропоновані технократи, навіть іноземці, яких сама ж ця партія потім люто критикувала. Зеленський, до речі, продовжує черпати кадри з цієї «технократичної» чаші Порошенко: запропонований БПП в 2014 році на пост міністра економіки Айварас Абрамавічус зараз очолив наглядову раду «Укроборонпрому» і вважається одним з кандидатів на посаду прем'єра.
Професійних управлінців, політиків Порошенко в повній мірі ввів в адміністрацію і кабінет міністрів лише через два роки після свого обрання президентом країни. Можливо, в цьому і полягає нова стара ідея нинішнього глави держави - передати владу технократів, покласти на них відповідальність за прийняття неминучих непопулярних рішень в політиці і економіці, пояснити їх недбайливо і «байдужістю до народу» невиконання тих надій, які сьогодні виборець покладає на Зеленського і його партію - а потім, через кілька років, почати «виправляти помилки» своїх призначенців. Однак політична доля того ж Порошенка показує, що це небезпечний шлях. Український народ буде як і раніше питати за гамбурзьким рахунком не з парламенту, ні з уряду, ні з технократів, а з самого президента. Зі слуги народу.
