Прокуратура Світловодська переслідує харківського журналіста за волонтерство
Олег Перегон — харківський журналіст, який сьогодні заявляє про шалене переслідування своєї персони з боку правоохоронців.
За його словами, йому в буквальному сенсі не дають спокійно жити. Він пов’язує тиск із журналістською діяльністю.
Олег згадує:
— Я прийшов у журналістику у 1992 році, спочатку був дописувачем у газеті Харківського національного університету, де навчався, потім друкувався у «Трибуні трудящих» — газеті Харківського району Харківської області, потім — у тижневику «Панорама». Згодом став наймолодшим редактором газети, мені ще не було й 20 років, коли я почав керувати газетою «Східний Експрес», головним редактором якої був тепер вже «Заслужений журналіст України» Олександр Швець, ще пізніше став наймолодшим головним редактором, мені ледь виповнилося 20 років, а я вже очолив щотижневе видання «Біле та Чорне», була така газета з захисту прав споживачів. У 2001 році пройшов як журналіст та редактор стажування у США за програмою «Друковані ЗМІ», був редактором на Харківському обласному телебаченні, де започаткував таку свого часу популярну телепрограму як «Ваше право» (був її автором, редактором та ведучим). Друкувався й у всеукраїнських виданнях — газеті 24, «Вечірні вісті», «Газеті по-українськи», «Київському телеграфі» деяких інших.
— Розкажіть про кримінальну журналістику, чи добре ви насипали перцю співробітникам прокуратури та поліції?
— Я ніколи не займався нищівною журналістикою, тобто принизити або покритикувати когось ніколи не було моєю метою. Але завжди намагався розглянути ту чи іншу ситуацію з усіх боків, бути об’єктивним. Втім, час від часу натрапляв на історії, в яких правоохоронці поводилися дуже погано. Ось вам приклад з однієї з моїх колишніх статей: батько вбитої дитини побачив, що прокуратура та тоді ще міліція взагалі не займаються розслідуванням справи про вбивство. Він сам збирає докази, знаходить свідків, викриває факт корупції в органах. Пише про це в прокуратуру, та отримує відповідь на кшталт: за вашою скаргою двох співробітників знято з посади, трьох — переведено на нижчу посаду, ще проти двох — порушено службові розслідування, прохання не писати більше скарг на нашу адресу. Уявляєте? Якби цих «перевертнів у погонах» викрив якийсь слідчий прокуратури, йому б дали медаль та підвищення. А простій людині — «не пишіть сюди більше»... Дуже велику кампанію я, як журналіст, і як громадський діяч-еколог провів проти крадіжок чорнозему з полів Харківської області, стаття про це в мене у співавторстві з американським доктором економіки навіть вийшла у пресі США. Тоді на одну зі скарг мешканців Пісочина поліція та прокуратура відповіли щось на кшталт: «На полі виявлені нерівності у вигляді канав та насипів, але факт крадіжки чорнозему підтвердити не вдалося». Сміх і гріх. Кажуть, що і через цю критику згодом декілька співробітників були звільнені з посад або переведені на менш відповідальні позиції.
— Чи були ваші журналістські роботи помічені суспільством?
— Так, я маю чисельні нагороди за свою журналістську роботу, наприклад, Диплом СБУ за серію журналістських розслідувань, пов’язаних з темою безпеки держави, нагороду «Часопис» в номінації «Журналістські розслідування», між іншим, і від Прокуратури Харківської області, Поліції, ДСНС, Спілки журналістів тощо. Мені, як автору статей та телевізійних передач, завжди надходило багато листів, багато звернень від людей, які були вдячні за те, що я не побоявся підняти ту чи іншу гостру тему, не злякався вийти з критикою негуманних та незаконних дій правоохоронців. Втім, була й інша реакція, в 2005 році на моє життя було здійснено замах невідомими (справа й досі не розкрита), після чотирьох днів в реанімації я кілька місяців лікувався та не міг працювати. Отже, моя робота була помічена і тією стороною...
Журналіст втрачає роботу
— Як ви опинилися без роботи?
— Збіглося декілька факторів. 4 лютого минулого року я впав, зламав руку, ребро та пошкодив ногу, що на довгі місяці знизило мою конкурентоспроможність на ринку праці. Тут почалася війна, газета, в якій я працював, перестала друкуватися, і ще й в будинок моєї матусі влучила ракета, і проживання там стало небезпечним та незручним, було дуже холодно. А наступного дня я потрапив під обстріл на вулиці та отримав контузію. Єдиний вихід на той момент — евакуація. Слава Богу, знайшлися волонтери організації «Українські Рубежі», які приїхали з машиною до маминого під’їзду (а мама погано ходять), взяли нас та відвезли в прекрасне місто Світловодськ, де не було вибухів, був прекрасний прихисток «Славутич», добрі люди, професіональні психологи, медичне обслуговування, коротше кажучи, справжній порятунок. Ми залишилися з мамою там, я став волонтером цього прихистку і ми там прожили 8 щасливих місяців, аж поки не дізналися, що мамин будинок ремонтують, і не повернулися до Харкова. Все було гарно у Світловодську, але роботи для мене, як для журналіста, не було зовсім. Отже, я звернувся до служби зайнятості, з чого все й почалося.
— Мабуть вас, як біженця, як постраждалого, зустріли у цій службі зі співчуттям?
— Хочу відразу ж підкреслити, що загалом світловодські мешканці дійсно поставилися до нас, вимушених переселенців, по-доброму, з душею. Нам допомогли і з одягом (ви собі не уявляєте, що це таке опинитися в зимовому одягу в чужому місті не знаючи, чи вистояв твій будинок, чи був зруйнований), і з їжею, і з оформленням документів. Посадовці міськвиконкому Світловодську — дуже чемні та добрі люди, інколи просто зустрічали на вулиці, брали за руку та вели отримувати гуманітарну допомогу, кажучи, мовляв, ми знаємо, вам треба. Ми бачили справжнє співчуття і з боку місцевих лікарів, простих людей, які готові були навіть грошима допомагати, побачивши наші біди. А от у службі зайнятості лише деякі співробітники виявилися на нашому боці. Значна ж частина проявила безсердечність колосального ґатунку. Наприклад, один з посадовців питав мене, навіщо я припхався саме в Світловодськ, і коли я сказав, що від мене це не залежало, висловив припущення, що мені тут не сподобається...
— Конфлікт зі службою зайнятості почався відразу ж?
— Так. Я звернувся через «Дію» до служби зайнятості з проханням знайти мені роботу та надати гроші страхового фонду на випадок безробіття, які я сумлінно сплачував під час своєї трудової діяльності (маю більше 18 років трудового стажу, завжди до початку війни працював на 2-3 роботах одночасно). З самого початку вони намагалися призначити мені допомогу в розмірі 1 тис. грн. «як внутрішньо переміщеній особі». Дійсно, в мене не було з собою паперової трудової книжки, але на офіційному сайті Пенсійного фонду України була розміщена моя електронна трудова книжка, а повністю відскановану книжку я передав їм через «Дію». Працівники Світловодської міськрайонної філії Кіровоградського обласного центру зайнятості, грубо ігноруючи існуюче законодавство щодо діджиталізації, відмовилися брати до уваги цей електронний документ. Я був змушений їхати у місто Харків, де тоді відбувалися щоденні обстріли та атаки супротивника, і, наражаючи на небезпеку колег по редакції, просити їх видати мені трудову книжку, з якою я повернувся до Світловодська та врешті решт добився отримання більш-менш значущої допомоги.
Паралельно з усім цим я активно займався волонтерством, ми розвантажували вантажівки з гуманітарною допомогою, роздавали продукти харчування тим, хто їх найбільше потребував, допомагали пересуватися хворим біженцям тощо. По приїзді в це мальовниче містечко, я підписав волонтерську угоду про безкоштовне надання волонтерських послуг. А ще я, як журналіст, й робив фото та відео репортажі, брав інтерв’ю у бенефіціарів міжнародної допомоги. Польські партнери нашої благодійної організації захотіли виплатити нам винагороду за всю цю роботу, за їхньою вказівкою ми підписали угоди з організацією «Українські рубежі» про надання послуг, але якого розміру будуть ці винагороди, та чи будуть вони насправді, ніхто з нас, волонтерів, не знав та навіть навпаки, ми казали, що робимо це не за гроші, а задля допомоги людям. Текст Договору надійшов до Світловодська з Києва десь наприкінці червня, але в ньому було багато помилок, навіть рік було вказано з помилкою: 1922, отже, ми виправили помилки та відправили їх у Київ, другий, виправлений варіант договору надійшов ще за тиждень, і знов в ньому виявилися помилки, третій — також, отже, остаточний варіант договору був підписаний десь у липні місяці. У центрі зайнятості я повідомив, що як волонтер виконую певні роботи, і що маю відповідну угоду про їхнє безкоштовне надання. Також я повідомив, що за якусь частину робіт мені можуть сплатити гроші, а можуть не сплатити. Працівники служби зайнятості сказали, що у разі сплати якоїсь винагороди я маю терміново повідомити про це їхню організацію. В кінці липня 2022 року мені надійшов з Києва Акт наданих послуг, де зазначено, що громадська організація «Українські рубежі» за фінансової підтримки Польського центру гуманітарної допомоги вирішила заплатити мені за 30 днів роботи волонтером. Підкреслюю, що волонтерську роботу я виконував практично з першого дня перебування у прихистку в Світловодську, тобто більше трьох місяців, та ні на яку винагороду не очікував. В той же день я приніс акт у службу зайнятості, але замість розуміння я отримав образливе ставлення, мені було повідомлено, що допомога мені буде скасована, а всі гроші прийдеться повернути. Я сказав, що, оскільки було багато виправлень документів, не знаю, чи ті, копії яких я надав службі зайнятості, є справжніми, чи ні. Тоді працівники служби зайнятості запропонували мені провести службове розслідування, щоб з’ясувати, чи є договір про надання послуг трудовим договором, чи ні, від якого він числа, та чи потрібно мені повертати гроші, надані страховим фондом, або не потрібно. Я погодився на проведення такого розслідування.
На жаль, відповідне розслідування було проведене з багатьма порушеннями діючого законодавства. В ході його створення мене було позбавлено права надати свої пояснення щодо ситуації. Підкреслю, що як безробітний я сумлінно виконував усі приписи Служби зайнятості, відвідував усі бесіди з її фахівцями, семінари, при зверненні посадових осіб про необхідність прибуття до будівлі служби, завжди приходив вчасно, що зафіксовано і в журналах служби, і в електронному кабінеті безробітного. Під час так званого «розслідування» я мав призначену дату чергової зустрічі з фахівцем для співбесіди по працевлаштуванню, і посадові особи, якби вони мали бажання сумлінно виконати свої обов’язки, могли дочекатися цієї дати і виконати розслідування в повному обсязі, а не завершити його формально, з порушенням вимог діючої нормативної бази.
Отже, мої права як безробітного були грубо порушені Світловодською міськрайонною філією Кіровоградського центру зайнятості. Мені надійшов лист від цієї організації, згідно якому я мав за 14 днів або повернути усі надані мені в якості допомоги гроші, або оскаржити це рішення. Але в ті дні в мене було дуже багато волонтерської роботи, і я не мав часу підготовити позовну заяву. Я повністю повернув кошти в центр зайнятості та пізніше звернувся зі скаргою до його керівництва. І знов мої права як безробітного були порушені, оскільки повторне розслідування замість того, яке відбулося з порушенням законодавства, вони проводити відмовилися.
Однак цією ситуацією скористалися місцеві працівники прокуратури та поліції, які, отримавши безглуздого листа від Служби зайнятості, почали фіктивне розслідування «злочину» — ніби то шахрайства з мого боку. Фактично, незаконно складений Акт розслідування служби зайнятості став підґрунтям для ще більш безглуздого поліцейського «розслідування», в якому немає ані глузду, ані сенсу. При цьому співробітники поліції вдалися до відвертої брехні та переслідувань мене, як діючого журналіста. Спочатку вони навідували мене в прихистку, кажучи, що вони на моєму боці, а Центр зайнятості, мовляв, не отримав від мене гроші і подає в поліцію скаргу. Я показував поліцейським квитанцію про переведення грошей, вони сміялися, мовляв, чудні ці працівники центру зайнятості, напиши про це пояснення. Я казав, що гроші повернув, які ще можуть бути питання? Це було восени, більше вони мене не турбували того року. Раптово 03.01.2023 року посеред різдвяних свят я отримав у програмі «Телеграм» на своєму телефоні повістку в поліцію на… 04.01.2022 року. Я зателефонував відправительці, капітану поліції Юлії Кадигроб, та зауважив, що прийти рік тому назад не можу. Тоді мені була надіслана інша повістка, вже на 04.01.2023 року. Я прийшов, думаючи, що мова знов піде про скарги служби зайнятості. Але мені було повідомлено, що проти мене проведено якесь розслідування, і мене підозрюють у шахрайстві. Я сказав, що це є безглуздя, на що пані Кадигроб повідомила, що від неї нічого не залежить, а все вирішує прокурор. Я зустрівся з прокурором, і спитав, чи йому не соромно за такі сфабриковані справи, адже, по-перше, це саме мої права порушені, по-друге, ніяких збитків нема, оскільки в мене фактично забрали усі гроші. Він сказав, що йому це байдуже. Я повідомив правоохоронців, що маю адвоката — пана Анатолія Тарасенко — і попросив їх усі питання вирішувати через нього, як людину, обізнану у юриспруденції. Мені відомо, що між ним та представниками поліції і прокуратури відбулися розмови, в ході яких він вказав правоохоронцям на невідповідність їх дій та законодавства та надав усю необхідну інформацію.
В січні 2023 року моя мама дізналася від сусідів, що в нашому під’їзді йде ремонт, наслідки влучання ракети ліквідовують, за її ініціативою ми переїхали з міста Світловодськ назад до Харкова, до неї додому. 21 січня мені надійшла чергова повістка через «Телеграм», але я повідомив правоохоронців, що переїхав, та що мій адвокат готовий надати будь-яку інформацію, а я готовий брати участь у будь-яких слідчих діях дистанційно за допомогою відео-конференц-зв’язку. Правоохоронці погодилися, що це буде розумно в цій ситуації. Ніяких спроб зателефонувати мені або адвокату Тарасенку. більше не було. Раптом 30.03.2023 року в двері квартири моєї матері постукали невідомі, які назвалися співробітниками поліції. Вони повідомили мені, що сусідка літнього віку не виходить з квартири 4 дні, і, скоріше за все, померла. Я вийшов на сходи з квартири, щоб допомогти правоохоронцям встановити долю сусідки моєї матері, її подруги. Але раптом це виявилося брехнею, насправді переді мною знаходився співробітник світловодської поліції, який вручив мені підозру та відразу три повістки до світловодського відділку поліції — на 31 березня (тобто на наступний день), на 3 квітня та на 6 квітня. Я підключив дистанційно адвоката Анатолія Тарасенка. за допомогою свого мобільного телефону, він став таким чином свідком того, що відбувалося. Адвокат з представником поліції Світловодчини капітаном В.П. Задонним домовилися про мою участь у цих слідчих діях у дистанційному впровадженні, адвокат передав правоохоронцю номер свого телефону, а поліцейський — написав свій номер на повістці.
31 травня ми з адвокатом в його офісі чекали на сеанс відеозв’язку зі Світловодськом, однак ніхто не викликав нас, ми телефонували по вказаному номеру, але він був сфальшований, оператор відповідав, що такого номеру не існує. Те саме повторилося 3 та 6 квітня. Тоді я зареєструвався в системі Електронний суд, щоб написати скаргу на дії слідчих органів та на безпідставне переслідування мене як журналіста. Яким було моє здивування, коли я побачив, що 4, 5 та 6 квітня відбувалися судові засідання, на яких проти мене за поданням прокуратури приймалися рішення щодо примусового приводу в Світловодськ, навіть про моє затримання та взяття під варту! Але ані повісток в суд, ані інформації про ці судові засідання мені не надходило! З тих пір я майже щодня отримую якісь повістки, ухвали суду, виклики невідомо куди, ми з адвокатом годинами чекаємо біля комп’ютерів з усіма існуючими видами судового зв’язку — і все марно, з нами ніхто не хоче спілкуватися, а час плине, і виникають все нові й нові повідомлення, повістки, виклики… Фактично, це є перешкоджанням моїй журналістській діяльності, адже я продовжую друкувати статті, хоча й на громадських засадах!
— Чи новою справою для вас було волонтерство?
— Ні, фактично я займаюся волонтерством з того ж 1992 року, коли став членом громадської організації Дружина охорони природи Харківського державного університету, пізніше на громадських тобто волонтерських засадах я був членом ради та прес-секретарем екологічної громадської організації «Печеніги», а з 2010 року є заступником голови, головою, координатором ГО «Зелений Фронт».
— Чи отримували ви раніше гроші за волонтерську діяльність?
— Ні, ніколи. У «Зеленого Фронту» навіть рахунку в банку немає, це була наша принципова позиція, щоб показати суспільству зразок ефективності волонтерської роботи, коли всі члени організації об’єднуються не заради грошей чи заробітків, а, навпаки, самі фінансують свої проекти за рахунок сімейних бюджетів. В цьому є різниця між українським та, скажімо, польським законодавством, оскільки в Україні волонтерство може бути тільки безвинагородним, а в інших країнах припускається отримання волонтерами стипендій, якихось винагород та компенсацій.
— Чому, на ваш погляд, відбувається це переслідування?
— Я вважаю, що це — помста за мої публікації, які я робив в минулому та продовжую робити зараз, спрямовані на захист прав людини, законності, людяності в правоохоронних органах. Я вважаю, що сфабрикована проти мене справа безглузда від самого початку та до кінця. Чи є у правоохоронців совість та гідність, щоб переслідувати людину, яка опинилася за межею бідності через війну, тільки за те, що до війни вона критикувала їхню роботу?
