Сьогодні ми розповімо Вам про історію та мрії маленької Варвари з охопленої війною Мар’їнки.
Її життя ледь не обірвали безжальні ворожі снаряди. З того часу вона постійно лікується, але повернутися до нормального життя поки не може, навіть після того, як з бабусею та дідусем переїхала у Близнюківський район на Харківщину.
З Варварою Повною ми познайомились ще минулого року. Її будинок зруйнували російські терористи. Вона дивом вижила, і українські військові дістали її з-під битої цегли та обгорілих меблів. Звістка про дівчинку, яка половину життя провела, ховаючись від обстрілів з бабусею та двома дідусями, облетіла весь світ. Тоді відгукнувся австралієць Ендрю Чені, а гвардійці-циміки доправили до Варі його подарунки. З того часу минуло дев’ять місяців. З того часу Варя переїхала з «червоної зони» на мирну територію, її життю нічого не загрожує, проте наслідки фронтового життя не минули маленької українки. Періодично її тіло перетворюється на суцільне пекло: жахливо болить голова, ріже живіт, відмовляють ноги.
«Вже три місяці Варя серйозно хворіє. У неї глибокий невроз та депресія. Це кажуть психіатри, психологи і неврологи. Поки в кращу сторону зрушень немає. Дуже сподіваємось отримати направлення в «Охматдит». Сама травма ця і хвороба пов’язана із війною. 14 червня 2019 року розбомбили наш будинок. О п’ятій ранку прилетіло два снаряди 120 мм. У Варі була травма голови – струс мозку, забій черева, контузія, перелом двох кісток. Вона пережила багато горя. Прадід її помер через сильну контузію, й місяця не пройшло після того обстрілу. У неї завжди було обмежене коло спілкування – нікого, крім нас старих. На нашу вулицю навіть ОБСЄ з Червоним Хрестом в перші роки війни не заїжджали, бо не мали дозволу через постійні обстріли, щоправда, останні роки вони в нас вже були. Іноді ми у підвалі сиділи по декілька діб без світла, і вдома вмикати було небезпечно», – пояснила її бабуся Тетяна, ледь стримуючи сльози. Наразі вона шукає кошти, аби продовжити лікування Варі. Родина перебуває у скрутному фінансовому становищі, бо єдиним годувальником в родині є опікун Варі – дідусь, якому вже 63 роки. Проте пані Тетяна рук не опускає: онука є сенсом її життя.
Варя потроху адаптувалася у лікарні, і, навіть, встигла знайти подругу. Для неї це дуже важливо, адже перманентне усамітнення через хворобу змушує дитину дуже страждати.
«Тут як санаторій. Тишина і спокій. Про нас турбуються. І за це я дуже дякую лікарям. Але все одно болить живіт, кожного ранку. А мені так хочеться скоріше вийти з лікарні! Хочеться бігти і гуляти з дітьми. Обожнюю маленьких дітей. Без них жити не можу. Маленькі, дорослі, головне, щоб були друзі. Я, коли виросту працюватиму в дитячому будинку, аби допомагати маленьким дітям».
Про погіршення стану Варвари першими дізналися гвардійці-циміки. А від них громада італійського українського культурно-мистецького центру «EtnoDim», що у Бергамо. Вони записали відеозвернення, намагаються підтримувати Варю як можуть. Зібрали і вислали подарунки, які на жаль, застрягли на митниці. Про це у свою чергу дізналась маленька киянка Ірина, яка також зібрала для Варі посилочку. Її передала Варі психолог харківських спецпризначенців капітан Маргарита Головіна. Вона швидко потоваришувала з Варварою – дівчинка пережила багато болю, жаху і зла за цей час, проте зашилась милою, доброю та щирою. Вона вірить в людей, і це той дар, який кожен із нас може допомогти їй його зберегти.
