Буккросинг, гуманітарка та дружба: роль волонтерів на війні у 2020 році
На блок-пост до нацгвардійців завітали гості - слов’янська волонтерка Марина Данилова і знімальна група телеканалу СТБ привезли хлопцям нові українські книжки для буккросингу.
Ця течія вже багато років збирає прихильників у Європі, останні роки буккросинг набирає популярності і в Україні, а відтепер і на позиціях нацгвардіців.
Буккросинг- це хобі та громадський рух, що діє за принципом соціальних мереж: людина, прочитавши книгу, залишає її десь у громадському місці – у парку, або кав’ярні, аби інша випадкова людина могла цю книгу знайти та прочитати її, і так само повторити цей процес.
У районі проведення ООС, за задумом організаторів, ця система працюватиме дещо інакше – прочитані книжки, будуть передаватись до інших підрозділів, які виконують тут завдання.
Книги, які цього разу зайшли на блок-пост – всі нові. Це українські видання останніх двох років, деякі, навіть, дуже популярні та дефіцитні, як зазначають самі бійці.
«Дефіляда в Москві» Василя Кожелянка - це книжка-легенда і дефіцит дуже великий. Жанр - історична фантастика. До війни найбільш популярна і продавана книжка цього автора. Тож я її прочитаю і нікому не віддам (сміється)», – коментує старший лейтенант Володимир Пастушок.
«Книжки Марина нам привозить далеко не вперше, наші бійці люблять читати, і ми їй дуже вдячні. Тож коли всі книжки будуть прочитані, передамо їх іншим підрозділам. А взагалі із жінками-волонтерками ми співпрацюємо з 2014 року. Вони надавали нам більше, ніж допомогу – вони давали нам натхнення. Завдяки їм, багато жінок залишились у нашому батальйоні, вони і сьогодні продовжують службу нарівні із чоловіками. Взагалі я вважаю, що якби не жінки – у нас, чоловіків, не було б стимулу у прагненні до миру, до перемоги», – говорить начальник штабу батальйону майор Олег Дубягін.
Разом із волонтеркою приїхали українські телевізійники, але книги цього разу - то була не їхня основна мета. Волонтерка зі Слов’янська Марина Данилова, яка у найважчі часи для української армії у 2014-2015 році, здавалося б, робила для військових неможливе, стала учасницею великого мультимедійного проекту «Жінки, що наближають мир».
У рамках співпраці телеканалу СТБ з «ООН жінки» вони знімають серію сюжетів про жінок, які наближають мир. Це - волонтерки, це - військові, це - парамедики. Марину обрали, тому що ця волонтерка допомагала українським військовим, тоді, коли Слов’янськ був ще окупований, потім вона потрапила в «чорний список» до бойовиків, а після звільнення Слов’янська за свою роботу вона була нагороджена медаллю від Національної гвардії.
«Саме такі жінки своїми маленькими важливими кроками наближають мир. Тому ми маємо показати історію Марини, як приклад для людей, які або стомились від війни, або не вірять, що цей мир наблизиться, або не знають, що вони можуть у своїх громадах зробити. Взагалі, це класний приклад того, як не опускати руки і кожен день на своєму місці робити те, що ти можеш», – зазначає журналістка телеканалу СТБ Емма Антонюк.
Користуючись нагодою, ми дізналися у гвардійців батальйону імені героя України генерал-майора Сергія Кульчицького, що для них українські волонтерки, і з чого починався шлях волонтера для самої героїні проекту.
«На мою думку, колись давно історія пішла не тим шляхом і сьогодні мав бути матріархат. Бо кожна жінка – вона берегиня, яка не допустить щоб гинули її діти. Роль жінки у волонтерському русі неможливо применшити. Бути волонтером на Донбасі це зовсім не те, що бути волонтером в Полтаві, Львові або у Києві, бо багатьом з них тут палили квартири, машини, дехто взагалі поплатився життям за допомогу українській армії. Пані Марину я знаю вже дуже давно, вона нам допомагає з 2014 року. Ми не тільки співпрацюємо, а й дружимо. Коли буваємо у Слов’янську по справах, вона навіть ображається, що не заїжджаємо, а коли попадаємо в гості – годує нас смачнючим борщем. Я і ті хлопці, що служать 2014-15 року завжди пам’ятаємо дату 5 грудня – День волонтера. На моїй першій ротації, в нас навіть касок не було, все нам привозили волонтери, машини нам приганяли. Якби цинічно це не звучало, але завдяки цій війні в нас з’явилося дуже багато друзів по всьому Донбасу, з якими дружимо навіть сім’ями», – говорить боєць батальйону імені героя України генерала Сергія Кульчицького з позивним Левко.
Марина Данилова ті жахливі часи згадує з помітним хвилюванням, все пережите тоді і сьогодні лишається для неї найдорожчим. На волонтера не можна навчитися, до цього не можна підготуватись, треба просто відчути, що інакше жити ти не можеш.
«Ми приїхали в місто, яке було захоплене – урки, наркомани, всі озброєні, напівп'яні. Вони лазили по місту і робили, все що хотіли. Було просто страшно виходити з дому. А коли почалися обстріли з важкого озброєння, ми виїхали до родичів з якимись найбільш необхідними речами, потім зрозуміли, що нам нема куди повертатись, у нас навіть одягу не було, але ми були живі. І тут, раптом, нам кажуть, що ми можемо повертатись – над Слов’янськом підняли прапор України. Це фраза, краще якої я в житті нічого не чула. Нам повернули наше життя, наш дім, тому ми в боргу перед людьми, які це зробили. Я і досі це все так і відчуваю, спочатку я взагалі просто не могла дивитись хлопцям в очі – все з дому винесла, аби їм допомогти», – розповідає жінка.
Волонтерка згадує, що допомагали, чим тільки могли - від хліба і води до холодильників і машин. Каже, що все це було дуже легко, тоді було переконання, що так як вона, відчуває весь Слов’янськ.
